Дана лише зараз збагнула, що це говорив дракон.

— Ти вмієш говорити? — ледве вимовила вона.

— Так. Але тільки тут, у моїй країні. Я щасливий, що можу розмовляти з тобою.

Дана погладила його лускату спину і раптом зрозуміла, що вона нічого не розуміє. Чарівник, дракон біля серця, війна з Астіном — у дівчинки все переплуталося в голові.

— Але ж я не можу бути вашою королевою! — вигукнула вона. — Я маленька і в школі ще навчаюсь! Я ніколи не брала участі в битвах, і взагалі — не можу ж я тут назавжди залишитися! Там мої мама, тато, друзі.

— Ми й не сподівалися, що ви залишитеся, — сумно промовив Тібальдо. — Ми все розуміємо. Але ви оберете нам нового правителя, бо дракон при вашому серці допомагає вам мислити не розумом, а серцем. Ви… Ой лихо, чари розвіюються!.. — голос Тібальдо тепер долинав ніби з глибокого підземелля.

— Не залишай мене тут! — злякано зойкнула Дана. — Ти ж не сказав, що мені робити, щоб вибратися звідси.

— Допомога вже близько. Знайдіть потаємний хід. — І голос Тібальдо зник.

Дана поглянула на дракона.

— Ти знаєш, де тут потаємний хід?

Дракон похитав головою:

— Я теж не знаю.

Дана опустилась навколішки і, присвічуючи смолоскипом, почала шукати щось, що вказувало б на вихід: ретельно оглянула підлогу і стіни в кімнаті, але так нічого й не виявила. Тоді вона знову залізла під ліжко і раптом помітила якусь картину, яку просто притулили до стіни. Дана витягла її з-за ліжка і піднесла смолоскип, аби роздивитись високу вежу із маленькими дверцятами, зображену на картині. Дівчинка провела рукою по полотні — воно виявилось шорстким і теплим на дотик. Коли Данині пальці торкнулися дверцят у вежі, її рука раптом провалилась. Дівчинка аж підскочила і відсмикнула пальці. Спочатку вона подумала, що в картині дірка, але, оглянувши її уважніше, зрозуміла, що полотно не пошкоджене. Отже, це були чари. Дана знову торкнулася рукою дверцят — цього разу рука провалилася по лікоть.

— Сюди хтось іде, — тихо промовив дракон.

Справді, за дверима стало чути кроки, вони наближалися. Дівчинка схопила дракона на руки. Вона ще вагалася — чи варто вважати зачаровану картину потаємним ходом?

— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?! — мало не благав дракон.

Вже було чутно, як брязкають ключі наглядачів.

— Гаразд, тримайся! — міцно притиснувши дракона до грудей, Дана просунула в картину спочатку руку, потім плечі й голову. Їй здалося, що вона пролазить у крихітну шпаринку.

Охоронці відімкнули двері. У кімнаті було темно.

— Гей, світла сюди! — наказав один із охоронців. Два смолоскипи осяяли кімнату яскравим світлом — полонянки в ній не було.

— Це неможливо… — розгублено прошепотів один із вояків. — Де ж вона поділася?

— Знайшов час дивуватися, — буркнув інший. — Біжи мерщій до сера Астіна, повідом його про втечу леді Діани.

Охоронець чимдуж кинувся виконувати наказ і помчав сходами башти.

Дана ще не могла зрозуміти, де вона опинилася — навколо панував суцільний морок. До того ж ноги ввесь час у чомусь плуталися, і це дуже заважало йти. Дракон пурхав десь попереду, він, на щастя, бачив у темряві так само добре, як і коти.

— Де ми, як ти вважаєш? — уже втретє запитала в нього дівчинка.

— Схоже на підземелля, — нарешті відповів той.

Та Дана вже й сама це зрозуміла, бо рухалася навпомацки, притримуючись рукою за стіну — холодну і слизьку, напевне, від постійної вологи.

— Як же ми знайдемо вихід, якщо я нічого не бачу? — промовила Дана з відчаєм. — Ще й ноги плутаються у чомусь ввесь час! Що тут на підлозі?

— Чекай-но, здається, он там є смолоскип! — радісно вигукнув дракон.

За мить дівчинка побачила, як попереду спалахнув маленький вогник, потім ще раз — і нарешті засяяло більш-менш яскраве світло смолоскипа. Дана поквапилася туди. Тепер вона зрозуміла, що саме їй заважало йти, на ній замість джинсів і футболки невідомо звідки з’явилася надзвичайно гарна темно-зелена сукня, розшита золотими нитками і оздоблена коштовним камінням. Вона була довга, до самісінької підлоги, тому й плуталась увесь час під ногами. За інших обставин Дана, напевне, здивувалася б і зраділа, та тільки не зараз. Хіба ж у такому вбранні легко буде втікати від переслідувачів? Та вибору не було.

Дівчинка підхопила поділ розкішної сукні однією рукою, а смолоскип взяла в іншу, і вони рушили далі.

На щастя, йти холодним підземеллям довелося не так довго, незабаром Дана помітила у стелі дерев’яну ляду як у льоху в бабусиній хаті в селі.

— Це, мабуть, вихід, — озвалася дівчинка до дракона. — От тільки як би дізнатися, де ми зараз знаходимося і що на нас чекає? Я тебе сховаю, ти не проти?

Дівчинка розгублено роззирнулася.

— Куди ж тебе посадити? До речі, як тебе звуть? У тебе є ім’я? — вона поглянула на свого маленького друга.

— У мене дуже довге ім’я. По ньому можна простежити весь родовід по батьковій лінії. Але ти можеш звати мене Дар.

— Гаразд, Даре, скажи тепер мені — куди ж тебе сховати?

— Ти знову забула, — посміхнувся дракон. — Найнадійніша схованка для мене — твоє серце!

Дана відчула тепло біля серця, побачила ніжне сяйво і дракон щез.

— Ще не звикла до цього, — здригнулась дівчинка і щосили надавила на ляду. Але та не хотіла піддаватися. Бруд і земля посипалися Дані в обличчя, вона мусила заплющити очі, щоб їх не запорошило. Серце стискалося від жаху — раптом ляда так і не відкриється, що тоді? Дана намагалася не дивитися на смолоскип, який щохвилини міг згаснути, гнала геть від себе погані думки.