— Що відбувається? — закричала вона. Лицар схилився до неї:

— Не бійтеся, — промовив він заспокійливо. — Цей кінь незвичайний. Це — Пегас. Тібальдо вважав, що з ним буде швидше і безпечніше. — Лицар ніжно обхопив Дану за стан. — Не бійтеся. Я поруч.

Дана всміхнулася, вона була така налякана й збентежена, що навіть не помітила відразу, що кінь лицаря крилатий. Та зараз це було зовсім не важливо. Дана була готова повірити у будь-яке диво і з головою поринути в яку-завгодно казку. Адже поряд був сильний і мужній лицар. Він мав казковий голос і дивовижно блакитні очі. Їх погляд крізь щілини в шоломі, здається, проникав у самісіньке серце. Дана не бачила обличчя свого рятівника, але була певна, що воно прекрасне. Вона притулилася до його закутих у метал грудей і, здається, відчула удари серця незнайомця. Їх оточував неймовірної краси краєвид: сяяло сонце, зелені хвилі лісу лащилися біля підніжжя гір у далині, де тягнувся гострими шпилями до неба замок. У Дани паморочилося в голові від цієї панорами, від подорожі верхи на летючому Пегасі, від срібнолатого лицаря, настільки дбайливого і уважного. Це була казка. Прекрасна казка.

Кінь спустився на простору світлу галявину, оточену з усіх боків лісом. Лицар обережно поставив Дану на землю.

— Ось ми й на місці, — промовив він. — Це Зачарований ліс.

Дана озирнулася довкола. Нічого незвичайного — ліс як ліс: дубки, ясени, подекуди сосонки видно.

— І що ж у ньому такого чарівного? — іронічно запитала вона.

— У цьому лісі може сховатися кожен, хто забажає. Варто лише захотіти, і ти відразу стаєш невидимкою. Але чари діють лише під кронами дерев, а на галявині розвіюються.

— Як цікаво! — не могла повірити Дана. — То ти хочеш сказати, що тут зараз повно народу?

— Саме так. Вони прийшли вшанувати свою рятівницю, прекрасна принцесо Діано, — лицар вклонився, а потім голосно гукнув: — Гей, Тібальдо! Ми вже тут!

Дана не повірила своїм очам — миттєво на галявині з’явилася сила-силенна людей. Навіть дерев не стало видно. І всі як один шанобливо вклонилися.

Дівчинці стало ніяково.

— Я щаслива, що нарешті потрапила до вас. Дякую, що ви мене врятували.

Дану відвели в табір, який повстанці розбили в лісі. Її нагодували і запропонували відпочити в невеличкому шатрі, в якому пахло м’ятою і трояндами. Але дівчинці не хотілося спати. Вона залишилася біля вогнища, щоб послухати старовинних пісень, які співали повстанці. А коли всі вже полягали спати, ще довго розмовляла з Тібальдо — худеньким юнаком з блідим обличчям.

— Мій батько був придворним чарівником. Коли Астін загарбав владу, майже всі чарівники перейшли на його бік, лише батько відмовився. Тоді Астін його стратив. Навіть наймогутніший чарівник є звичайнісінькою людиною, яку легко позбавити життя. Тому тут залишився тільки я. Не найкращий маг, та що вдієш. — Тібальдо розвів руками.

Дана всміхнулася.

— Я вважаю, що ти хороший маг з великим майбутнім.

— Якби ж то… — зітхнув Тібальдо. — Все вирішиться завтра.

— А що буде завтра? — збентежилась дівчинка.

— Завтра буде бій. Бо завтра — день коронації. Зірки нарешті визначать, що переможе — зло чи добро, — Тібальдо поглянув на співрозмовницю і промовив заспокійливо: — У нас є Дар — він могутній дракон.

— Отже, ми переможемо? — запитала Дана.

— Так, — відповів упевнено юнак.

Тібальдо вже заснув, а Дана все ще сиділа коло тліючого багаття. Раптом вона помітила сріблясту постать, облиту місячним сяйвом. Лицар стояв біля свого білого Пегаса і в задумі гладив його гриву. Дана підвелася і обережно, щоб нікого не розбудити, попростувала до нього. Та близько підійти не наважилася, сховалася за деревом, спостерігаючи за своїм рятівником. Хто знає, про що він зараз думає, може, згадує свою кохану принцесу, яка чекає на нього вдома?

— Ми кличемо його Срібний Лицар, — почула Дана тихий голос за спиною. Вона озирнулася. То був дідусь, що підносив дрова до багаття. — Він з’явився тут в той день, коли ви, леді Діано, потрапили до Астіна, і так прагнув вашого порятунку, що ніхто не поставив під сумнів те, що це наша людина. Але свого імені він так і не назвав. Мабуть, він чужоземець, бо був одягнений не по-нашому. Особисто для нього викували лати і меч. Новенькі, бач, як сяють, чисте срібло!

— А чому він не знімає шолома? — поцікавилася дівчинка.

— Не знаю. Що не потвора — це точно, я бачив його обличчя.

І дідусь пішов собі. А Дана не могла відірвати очей від Срібного Лицаря. Звичайно, він не потвора, він красень, дівчинка була впевнена. Раптом до неї знову прийшло відчуття, що незабаром їй доведеться залишити чарівний край назавжди, і вперше ця думка Дану дуже засмутила. Вона аж заплакала.

Вранці дівчинка прокинулась у гарному настрої… Щоправда, трохи змерзла, хоча вночі хтось дбайливо вкрив її ковдрою. Дана вийшла із шатра і відразу побачила букет яскравих польових квітів. Вона взяла його і занурила обличчя в те розмаїття ароматів. Нарешті дівчинка підвела голову і відразу зустрілася поглядом із проникливими очима Срібного Лицаря. Він щойно підійшов і став поруч, сумно похиливши голову.

— Вам сподобалися квіти? — з надією запитав він.

— Так, — посміхнулася Дана, — я дуже люблю квіти.

— Справді? — він щиро зрадів. — Я вибирав для вас найкращі. Такі ж прекрасні, як і ви…

— Дякую… — Дана зашарілася. Лицар несміливо взяв її руку у свою.

Його очі були зовсім поруч, і Дані здався той погляд дуже знайомим, немов із давнього сну.

— Сьогодні буде бій, леді Діано, — стиха мовив лицар. — Я воїн і не знаю, чим він скінчиться для мене. Та все ж хотів сказати вам одну річ: якби моя воля, дарував би вам квіти щодня, все життя…