— Так, невелика травма.

Дівчинка повільно підняла голову і знову зазирнула йому у вічі — ні, вона не могла помилитися. Це неймовірно, але очі… Це були ті самі очі…

— Якби я міг, леді Діано, — раптом озвався Сергій, — то дарував би вам квіти щодня до кінця життя…

Дана зойкнула і вибігла з класу.

Дощик перестав накрапати і визирнуло сонечко. Сергієві було важко ходити, і тому вони присіли на лавку у сквері. Так, він пішов за нею слідом, коли вона втікала з дракончиком у сумці, він побачив її переслідувачів і, не вагаючись ні на мить, стрибнув за ними в розкритий портал. Він не зміг наздогнати тих, які на конях везли Дану до замку Астіна, але доля звела його з повстанцями. Задля неї він одягнув лицарські лати і навчився битися на мечах. Задля неї він мало не загинув. Дана слухала Сергієву розповідь і дивувалася, як раніше могла вважати його негарним і незграбним, а головне — нездатним на справжній подвиг? Як можна було бути такою сліпою? Та він, напевне, найсимпатичніший хлопець у класі! Особливо його блакитні очі…

Але суть була зовсім в іншому, бо тепер Дана бачила не лише очима, а й серцем. Так, як навчив її Дар.

Дана ставала мудрою.

Тітка Наталя — неймовірно цікава людина. Невідомо, чи взагалі її можна назвати родичкою Дані. Навіть мама не знала, ким доводилася їм тітка: троюрідною сестрою маминої двоюрідної тітки чи чотириюрідною тіткою маминої троюрідної сестри.

Це була таємниця без розгадки. Та Дана не дуже й переймалася простеженням їхнього родинного зв’язку, адже тітка Наталя їй подобалася найбільше серед усіх родичів. Хоча за віком вона була ровесницею Даниної бабці, та назвати її бабусею навіть язик не повертався, і сама тітка вимагала, щоб до неї зверталися лише на ім’я, і не інакше як «Наталі».

Жила тітка Наталі в невеличкому будиночку на узбережжі Чорного моря, і Дана з батьками щороку приїжджала до неї на канікули. Тітка мешкала сама і не дуже любила гостей. До себе в дім вона запрошувала лише Данину родину (бо дуже любила дівчинку) і сина своєї ще однієї далекої родички — Максима. Хлопець був круглим сиротою і майже ввесь час жив разом з Наталі, але Дана ще ніколи його не бачила. Бо Максим, на тітчине переконання, був дуже непосидючим і цікавився усім на світі. Наприклад, одного разу він цілий місяць жив у горах, грівся коло вогнища і харчувався рибою, яку ловив саморобним пристроєм, та корінцями, які знаходив у лісі. Саме через ті корінці, на яких хлопець ще не дуже розумівся, і потрапив він до лікарні. Але отруєння його зовсім не налякало, і щойно Максим залишив лікарняне ліжко, як уже стрибав із парашутом. А зараз, за словами тітки, хлопець бродив лісами, вивчаючи життя комах і хробаків.

Наталі в усьому підтримувала свого небожа, вважаючи, що така допитливість і безстрашність обов’язково в майбутньому стане йому в пригоді.

Тітка й сама була людиною незвичайною. Замолоду дуже вродлива (Дана бачила її фото), вона так само, як і її небіж, цікавилася усім на світі.

Наталі об’їздила всю землю — від Південного Полюса до Сахари. А коли з віком сил поменшало і на зміну юнацькій цікавості прийшла мудрість, вона оселилася в маленькому будиночку на узбережжі, щоб милуватися морем і вдень, і вночі.

Тітка у своєму незбагненно-яскравому одязі та з мундштуком у руці насолоджувалась кожним днем, погойдуючись у кріслі-гойдалці на веранді. Вона не віталася із сусідами, не розмовляла з листоношею, Наталі просто міркувала чи пригадувала щось зі свого насиченого минулого, спостерігаючи за баранцями на хвилях.

Її дім усередині теж був незвичний — невеличкий, на три кімнати, він нагадував Дані дерев’яну скриньку. Тут і справді все було зроблене з дерева, потемнілого від часу, з подряпинами, які вважалися «поважними бойовими шрамами».

Кожна тітчина річ мала свою історію, навіть якесь банальне сито чи ступка, не кажучи вже про шафу чи дзеркало. Здобутки сучасності не були шанованими гостями в цій оселі, хіба що лише холодильник, а телевізор Наталі взагалі вважала ганьбою для кожної інтелігентної людини. Вона обожнювала книжки, і їх тут стільки було, що Дані іноді здавалося, ніби будиночок-скринька насправді складається із самих лише книжок.

Незважаючи на таке захоплення старовиною, тітка була людиною із доволі сучасними поглядами. Набагато демократичнішими, до речі, ніж у Даниних батьків. Минулого року дівчинка гостювала в Наталі цілісінький тиждень без тата і мами.

Це була казка! Дана могла лягати спати опівночі, прокидатися опівдні, плавати в морі, скільки душа забажає, і навіть трішки сьорбати каву, яку варила тітка у глиняній турці. Однак мусила вислуховувати довжелезні лекції про шкоду куріння.

— Але ж ви самі курите! — розгубилася дівчинка.

— Так, курю! — з викликом відповіла Наталі. — Але спробувала це неподобство в п’ятдесят два роки, коли зрозуміла, що життя моє хилиться до обрію, і захотіла дізнатися, що люди в цьому знаходять.

— І що? — поцікавилася Дана.

— І нічого! Гидота! — промовила тітка, беручи до рук мундштук.

Дівчинка тільки зітхнула. Отака вона, Наталі, — суцільне протиріччя.

Цього літа батьки привезли доньку на два тижні, а якщо вона не дуже набридне тітці, то, може, й на місяць. Дана була щаслива: прожити цілий місяць у цьому дивовижному будиночку-скрині, просякнутому ароматом запашної кави і захопливими спогадами господині — що може бути краще!

Цього року дівчинці минуло чотирнадцять, і вона вважала себе досить дорослою, щоб клопотатись господарством, таким чином вона звільнила від цих зобов’язань Наталі. Але тітка й раніше мало переймалася домашніми клопотами: готувати вона не любила, їла мало і несистематично, дуже рідко прибирала, їй навіть подобався шар пилюки на старовинних меблях, а особливо на роялі.