«Можливо, він лише прискорив те, що однаково сталося б природним чином», — подумав Ральф.

— Ральфе? — окликнула його Луїза. — А як же Розалі?

— Гадаю, моя стара приятелька Розалі тепер живе в борг, — відповів Ральф.

Луїза міркувала, дивлячись на сонячно-запилений лісок, у якому зникла Розалі. Нарешті вона знову повернулася до Ральфа.

— Цей карлик один із тих, що виходили з будинку Мей Лочер?

— Ні. Там були двоє інших.

— А ще ти бачив кого-небудь із їхньої компанії?

— Ні.

— Ти вважаєш, що є й інші?

— Не знаю.

Ральфові здалося, що зараз вона запитає, чи помітив він панаму Білла на голові істоти, але Луїза нічого про це не казала. Занадто багато незвичайного, а крім того, коли востаннє вона бачила панаму на Біллі, ніхто ще не обкусав її поля.

«Учитель історії на пенсії навряд чи належить до виду панаможуйних», — відзначив про себе Ральф і посміхнувся.

— Оце так ранок, Ральфе. — Луїза подивилася йому просто в очі. — Гадаю, нам багато про що варто поговорити. Я конче мушу з’ясувати, що відбувається.

Ральф згадав сьогоднішній ранок — здавалося, минули тисячоліття відтоді, як він, повертаючись із майданчика для пікніків, подумки переглядав список близьких йому людей, намагаючись вирішити, перед ким же йому відкритися. Він викреслив Луїзу з уявного списку на тій підставі, що вона може проговоритися, і тепер був здивований цим несподіваним судженням, яке грунтувалося в основному на думці Мак-Говерна про Луїзу, а не на його власній. З’ясувалося, що єдиний, із ким Луїза розмовляла про аури досі, був той, хто, на її думку, вмів зберігати таємницю.

Ральф кивнув:

— Ти права, нам необхідно поговорити.

— Може, підемо до мене й трохи перекусимо? Я приготувала чудовий ленч, як на бабусю, що не в змозі відшукати свої сережки.

— Із задоволенням. Я розповім тобі все, що знаю, але це займе багато часу. Коли сьогодні вранці я розмовляв із Біллом Мак-Ґоверном, то оповів йому лише «Рідерз дайджест»-версію.

— Отже, — мовила Луїза, — суперечка виникла не через шахи, чи не так?

— Можливо, — посміхаючись, відповів Ральф. — Швидше за все, це скидалося на твою суперечку з сином і невісткою. Але ж я навіть не розповів йому всіх подробиць.

— Але мені ти розповіси?

— Так, — підводячись, відповів Ральф. — Присягаюся, ти до того ж чудова куховарка. Справа в тому… — Раптом Ральф замовк і схопився рукою за груди. Він важко опустився на лаву, витріщивши очі й широко відкривши рота.

— Ральфе? Що з тобою?

Стривожений голос Луїзи чувся з далеких глибин. Подумки він знову бачив лікаря № 3, що стоїть між «Буль-буль» і багатоквартирним будинком. Лисий № 3 намагався змусити Розалі перейти Гарріс-авеню, щоб йому легше було відітнути її «мотузочку». Тоді йому це не вдалося, але він виконав свою задумку (я з нею побавлюся!) ще до полудня.

«Можливо, той факт, що Білл Мак-Ґоверн не належить до виду панаможуйних, не єдина причина, чому Луїза не помітила, чию панаму носить карлик. Можливо, вона не помітила, тому що не хотіла помічати. Можливо, все-таки є кілька фрагментів головоломки, які складаються, і якщо їх правильно розташувати, то розуміння розширюється».

— Ральфе? Що з тобою?

Він бачив карлика, який відкушує шматок панами, а потім знову насовує її на голову. Чув його голос, який стверджував, що тоді він замість собаки побавиться з Ральфом.

«Але не лише зі мною. Зі мною й моїми друзями, — сказав він. Зі мною й моїми друзями».

Тепер, згадуючи, Ральф побачив ще дещо. Побачив, як сонце відкидає вогненні відблиски від акуратних мочок вух лікаря № 3, коли він — або воно — вчепився зубами в панаму. Спогад був занадто яскравим, щоб його можна було заперечувати, як і розуміння.

Ширше розуміння і причетність.

«Не бери все так близько до серця — ти ж нічого не знаєш напевно, а божевільня зовсім поряд, друже. Думаю, тобі варто пам’ятати про це. Незалежно від того, чи бачить усе це Луїза, чи ні. Інші люди в білих халатах, — не лисі карлики, а мускулисті хлопці з гамівними сорочками й уколами торазину, — можуть з’явитися в будь-який час. У будь-який час».

І все-таки.

Усе-таки…

— Ральфе! Заради Бога, відповідай! — Тепер Луїза термосила його щосили, мов дружина, що намагається розбудити чоловіка, який спізнюється на роботу.

Ральф глянув на неї й спробував посміхнутися. Внутрішньо його посмішка була фальшивою, але Луїзі, мабуть, вона здалася справжньою, тому що вона розслабилася. Бодай трішки.

— Вибач, — мовив Ральф. — На мене щось найшло.

— Не лякай мене більше! Ти так схопився за груди, Боже мій!

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв її Ральф, змушуючи фальшиву посмішку стати ще ширшою. — І якщо ти ще готуєш, то я ще їм.