— Ти теж це бачиш, Ральфе? Ти теж усе це бачиш!

— Теж, — відповів він і розсміявся. Сміх пролунав безумно, але Ральф не здивувався. Були тисячі речей, про які він хотів у неї запитати; здавалося, він божеволів із нетерпіння. Виникло й дещо інше, настільки несподіване, що спершу він навіть не зумів визначити, що ж це таке: збудження. Не просто бажання, а саме збудження.

Луїза знову плакала. Сльози її були кольору серпанку, що стелиться над поверхнею тихого озера, і від сльозинок ішов димок, коли вони скочувалися по щоках.

— Ральфе… Це… Це… О Боже!

— Грандіозніше, ніж Майкл Джексон, правда?

Вона тихо розсміялася:

— Ну… Можливо.

— Є назва тому, що відбувається з нами, Луїзо, і це не безсоння, і не божевілля, і не хвороба Альцгеймера. Це гіперреальність.

— Гіперреальність, — пробурмотіла вона. — Боже, яка екзотична назва!

— Так. Мені розповів про це фармацевт з аптеки «Райт-Ейд» на прізвище Вайзер. Джо Вайзер. От тільки в цьому понятті більше сенсу, ніж він гадає. Більше, ніж можуть здогадатися всі розсудливі недоумки.

— Так, як телепатія… Якщо тільки це відбувається насправді, ось у чому проблема. Ральфе, а ми при своєму розумі?

— Твоя невістка взяла сережки?

— Я… Не… Вона… Так. — Луїза випрямилася. — Так, вона взяла їх.

— Поза всякими сумнівами?

— Так.

— Тоді ти відповіла на своє запитання. Ми при здоровому розумі… Але, гадаю, ти помиляєшся щодо телепатії. Ми ж читаємо не думки, а аури. Послухай, Луїзо, мені потрібно багато про що розпитати тебе, але наразі я хочу знати лише одне. Ти бачила… — Раптом Ральф замовк, міркуючи, чи справді він хоче сказати те, що крутиться в нього на язиці.

— Бачила що?

— Гаразд. Це пролунає безумніше від усього, що ти розказала, але я не збожеволів. Ти мені віриш? А я ось ні.

— Я вірю тобі, — просто відповіла жінка, і Ральф відчув, як важкий камінь упав у нього з грудей. Луїза казала правду. У цьому він не сумнівався: її віра сяяла навколо неї.

— Тоді слухай. Відтоді, як з тобою почало відбуватися все це, чи не бачила ти людей, які мають такий вигляд, начебто не належать Гарріс-авеню? Людей, які мають такий вигляд, начебто вони взагалі не належать до звичайного світу?

Луїза дивилася на нього, не розуміючи.

— Вони лисі, дуже низенькі, носять білі халати й дуже скидаються на прибульців із космосу, якими їх зображують у бульварних газетках, що продаються в «Червоному яблуку». Ти не бачила їх, коли переживала одну з атак гіперреальності?

— Ні, жодного.

Ральф розчаровано стукнув кулаком по коліну, подумав, а тоді знову подивився на Луїзу.

— У понеділок уранці, — сказав він. — Перед тим, як до будинку місіс Лочер з’явилися поліцейські… Ти бачила мене?

Дуже повільно Луїза кивнула головою. Її аура злегка потемніла, а по діагоналі замигтіли тоненькі, як голки, червоні спіралі.

— Ти прекрасно знаєш, хто зателефонував у поліцію, — мовив Ральф. — Адже так?

— Я знаю, що це зробив ти, — прошептала Луїза. — Раніше я тільки підозрювала, але тепер упевнена. Коли побачила… Ти ж знаєш, за твоїми барвами.

«За моїми барвами», — подумав Ральф. Саме так називав це Ед Діпно.

— Але ти не бачила двох маленьких копій містера Кліна, що виходили з дверей її будинку?

— Ні, — відповіла Луїза, — але це нічого не означає. З вікна моєї спальні не видно навіть будинку місіс Лочер. Його загороджує дах «Червоного яблука».

Ральф обхопив голову руками. Ну, звичайно, так легко було здогадатися.

— Я подумала, що це ти зателефонував у поліцію, через те, що, збираючись у ванну, побачила, як ти розглядаєш щось у бінокль. Ти не робив цього раніше, але я подумала, що тобі просто хочеться краще розгледіти приблудного пса, який регулярно робить обхід сміттєвих бачків Гарріс-авеню по четвергах. — Вона показала рукою вниз. — Його.

Ральф посміхнувся:

— Це не він, це чудова Розалі.

— О! Принаймні я пробула у ванній дуже довго, тому що нанесла на волосся спеціальний бальзам. Не фарбу, — різко уточнила вона, начебто Ральф звинувачував и в цьому, — протеїни і щось ще для того, щоб волосся було пишніше. Коли я вийшла, надворі вже було повно поліцейських. Я глянула на твоє вікно, але тебе не побачила. Або ти пішов в іншу кімнату, або відкинувся назад у своєму кріслі. Іноді ти так робиш.

Ральф струснув головою, немов бажаючи прояснити її. Виходить, усі ці ночі він був не в порожньому театрі; дехто був поруч. Просто вони сиділи в різних ложах.