Він посміхнувся й нарешті поставив чайник на газ.

Ральф допивав другу чашку чаю, коли згадав, що Білл написав у записці про вечерю. Одразу вирішив запросити Білла повечеряти в барі. І вони зможуть помиритися.

«Нам варто помиритися, — подумав він, — тому що в того лисого психа панама Білла, а це значить, що Білл у біді».

Є тільки те, що є зараз. Ральф узяв телефон і набрав номер, який він знав напам’ять: 941-5000. Телефон міської лікарні Деррі.

Чергова в приймальні з’єднала його з палатою № 313.

Утомлена жінка, що взяла трубку, виявилася Денізою Полгерст, племінницею вмираючого. Вона повідомила, що Білла в палаті немає. Близько першої прийшли ще четверо викладачів того часу, який вона охарактеризувала як «дядечкові дні величі», і Білл запропонував усім сходити на ленч. Ральф навіть знав, як саме його сусід це казав: краще пізно, ніж ніколи. То була одна з найулюбленіших приказок Мак-Ґоверна. Коли Ральф поцікавився, коли повернеться Білл, Деніза Полгерст відповіла, що скоро.

— Він мені так допоміг. Не знаю, що б я робила без нього, містере Роббінсе.

— Робертс, — поправив Ральф. — Білл дуже приязно відгукувався про містера Полгерста.

— Так, вони всі так вважають. Сподіваюся, він не говорив про його божевілля?

— Ні, — напружено відповів Ральф. — Білл написав, що вашому дядечкові дуже зле.

— Так. Лікар каже, що навряд чи він переживе нинішній день, але я чула цю пісню й раніше. Господи, прости, але іноді дядько Боб уявляється мені одним із оголошень розрахунково-видавничої палати — завжди обіцяють, але нічого не доставляють. Звучить жахливо, але я так утомилася, що мені вже однаково. Сьогодні зранку його відключили від системи життєзабезпечення — я не могла звалити всю відповідальність на свої плечі, тому й подзвонила Біллу, а він сказав, що саме цього хотів би дядько. Час Бобові почати дослідження інших світів, сказав він, карта цього світу вже доволі докладна. Хіба не поетично, містере Роббінсе?

— Так, але моє прізвище Робертс, міс Полгерст. Передайте, будь ласка, Біллу, що телефонував Ральф Робертс і просив його пере…

— Тому ми відключили систему, і я приготувалася, але він не вмер. Я не можу цього зрозуміти. Він готовий. Я готова, життя його добігло кінця… То чому ж він не вмирає?

— Не знаю.

— Смерть така дурна, — мовила вона ниючим неприємним тоном виснаженої, занепалої духом людини. — Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б уже звільнили з роботи.

Останнім часом думки Ральфа набули звички метатися, випускаючи багато чого з уваги, але цього разу вони негайно поспішили назад.

— Що ви сказали?

— Прошу? — Голос Денізи звучав здивовано, начебто і її думки витали десь далеко.

— Ви згадали про перерізання пуповини.

— Я нічого не мала на увазі. — Ниючі інтонації підсилилися… Тільки Ральф зрозумів, що це не ниття, а попискування, і воно лякало. Щось було не так. Раптом серце Ральфа забилося як скажене. — Я взагалі нічого не мала на увазі, — наполягала жінка, а телефон, який Ральф тримав у руках, офарбився в густий лиховісно-синій колір.

«Вона подумує вбити його, і не просто подумує — вона хоче покласти подушку дядькові на обличчя й у такий спосіб задушити його. Усе відбудеться швидко, думає вона, і стане звільненням. Усе нарешті скінчиться».

Ральф відтулив трубку від вуха. Синє світло, холодне, як лютневе небо, тоненькими промінчиками просочувалося крізь дірочки мікрофона.

«Убивство синє, — подумав Ральф, тримаючи трубку на відстані витягнутої руки й дивлячись широко розкритими, нерухомими очима на те, як сині промені, звиваючись, падають на підлогу. Чувся слабкий, стривожений голос Денізи Полгерст. — Ніколи не хотів знати нічого подібного, але однаково мені це відомо: убивство синє».

Ральф підніс слухавку до губ, умудрившись подалі відставити голосник, який випромінював моторошні потоки крижаного світла, схожі на бурульки. Він боявся, що коли занадто близько піднесе цю частину слухавки до вуха, то ризикує оглухнути від холодної, лютої рішучості Денізи.

— Передайте Біллу, що телефонував Ральф, — сказав він. — Робертс, а не Роббінс. — Не чекаючи відповіді, він поклав слухавку. Блакитні промені, відскочивши від неї, впали на підлогу. Ральф знову подумав про бурульки, про те, як вони падають рівними рядами, якщо провести рукою по карнизу після теплого зимового дня. Ці бурульки зникли, не долетівши до лінолеуму. Ральф оглянувся. У кімнаті нічого не світилося, не мерехтіло й не вібрувало. Аури знову минулися. Він полегшено зітхнув, і в цей момент на Гарріс-авеню засигналило авто.

У порожній квартирі на другому поверсі Ральф Робертс закричав.

Ральфові більше не хотілося чаю, але спрага не відступала. У холодильнику він знайшов пляшку дієтичного пепсі — без газу, зате холодного, — налив у пластмасовий стаканчик із вицвілою емблемою «Червоного яблука» і вийшов на веранду. Він більше не міг залишатися в будинку, що пропах безсонням. Особливо після випадку з телефоном.

День став ще прекрасніший, якщо таке взагалі можливе. Вітер посилився, проносячи крізь ряди дерев зграї світла й тіней упереміш із опалим листям. Вітер підганяв уздовж тротуарів зірваних дервішів у червоному, жовтогарячому, жовтому.