— Нічого не потрібно пояснювати, Елен. По-моєму, дім — це така річ, яка дається людині, як колір обличчя або очей.

Ґретхен кивнула.

— Так, — сказала вона. — Повністю згодна.

— Майк зателефонував у понеділок і повідомив, що в дитячій бібліотеці є вакансія асистента. Я навіть не могла повірити. Весь тиждень я час від часу щипала себе, немов перевіряла, чи не сон це. Правда, Ґретхен?

— Ти була просто щаслива, — погодилася Ґретхен. — І це дуже приємно.

Вона посміхнулася Елен, і для Ральфа ця посмішка стала одкровенням. Він раптом зрозумів, що може дивитися на Ґретхен Тіллбері нескінченно, але це нічого не змінить. Навіть якби в кімнаті був Том Круз, усе залишилося б як і раніше. Він подумав, чи здогадується про це Елен, а тоді вилаяв себе. В Елен були недоліки, але тупість до них не належала.

— І коли ти приступаєш до роботи? — поцікавився Ральф.

— Дванадцятого, — відповіла Елен. — Буду працювати після обіду й увечері. Платня, звичайно, не королівська, однак її цілком вистачить, щоб протриматися зиму, незважаючи на те, як підуть… Інші мої… Хіба це не чудово, Ральфе?

— Звичайно, — погодився він. — Чудово.

Наталі, випивши півпляшечки суміші, тепер проявляла ознаки втрати інтересу. Соска наполовину висунулася в неї з рота, і струмок молока потік по підборіддю. Ральф потягнувся, щоб витерти їй личко, і його рука залишила в повітрі делікатні сіро-блакитні лінії.

Наталі схопилася за них і лунко розсміялася, коли лінії розчинилися у неї в кулачку. У Ральфа перехопило подих.

«Вона бачить. Дитина бачить те саме, що і я". «Дурниці, Ральфе. Цілковите марення, і тобі це відомо». Однак він знав, що не дурниці. Щойно він на власні очі бачив, як крихітка Нет намагалася схопити аурні смуги, залишені його пальцями.

— Ральфе? — покликала Елен. — Щось трапилося?

— Нічого. — Глянувши вгору, він побачив, що Елен оточує блискуча хмара кольору слонової кості, що струменіє хвилями, немов дорогий шовк.

Угору вела «мотузочка» завширшки зі стрічку на весільному подарунку, вона була того ж відтінку. Аура Ґретхен Тіллбері була темно-жовтогарячою, по краях жовтою.

— Ти збираєшся повернутися у свій дім?

Елен і Ґретхен переглянулися, але Ральф навряд чи помітив їх замішання. Йому не потрібно було спостерігати за обличчями й жестами обох жінок, щоб розуміти їхні почуття, і усвідомлення цього стало одкровенням; усе, що йому було потрібно, — це дивитися на їхні аури. Лимонні відтінки по краях аури Ґретхен потемніли, перетворюючи її на однорідно-жовтогарячу. Аура ж Елен, стиснувшись, стала настільки яскравою, що очам було боляче дивитися. Елен боялася повертатися. Ґретхен же знала про це й сердилася на неї.

«І на свою власну безпорадність, — подумав Ральф. — Це ще дужче дратує її».

— Я волію ще трохи пожити в Гай-Рідж, — якось неохоче відповіла Елен. — Може, до зими. Гадаю, незабаром ми з Наталі переберемося в місто, але будинок буде виставлений на продаж. Якщо хтось його справді купить — а за теперішнього стану справ на ринку нерухомості це доволі проблематично, — гроші будуть переведені на спільний рахунок. Його поділять порівну між мною й Едом на підставі закону про розлучення.

Її нижня губа затремтіла. Аура стала ще щільнішою; тепер вона прилягала до тіла Елен, немов друга шкіра, по ній пробігали червоні спалахи.

Ральф, потягнувшись через стіл, стиснув руку молодої жінки. Елен вдячно посміхнулася у відповідь.

— Ти повідомила мені дві важливі речі, — сказав він. — По-перше, ти ініціювала розлучення. І по-друге, ти й далі боїшся його.

— Упродовж останніх двох років свого заміжжя її постійно принижували й били, — втрутилася Ґретхен. — Не дивно, що вона все ще боїться свого чоловіка. — Жінка говорила тихо, спокійно, розважливо, але спостерігати її ауру було однаково, що дивитися крізь прозоре віконце в розжарену піч.

А ось Наталі тепер оточувала блискуча хмара фати.

Вона було менша, ніж у матері, однак майже ідентична… Як блакитні очка й золотаво-каштанове волосся. «Мотузочка» Наталі піднімалася від тімені чистою білою стрічечкою аж до стелі і там згорталася ефірним колом навколо люстри. При кожному подуві вітерцю крізь відчинене вікно цей клубочок починав тріпотіти. Подивившись угору, Ральф помітив, що «мотузочки» Елен і Гретхен теж хвилюються.

«Якби я мав змогу побачити себе збоку, то переконався б, що моя «мотузочка» поводиться так само, — подумав він. — Усе це реально, що б там не вважала частина мого розуму, аури існують насправді, і я бачу їх».

Він чекав на які-небудь заперечення, однак цього разу ніхто з ним не сперечався.

— У мене таке відчуття, начебто більшу частину часу я проводжу в пральній машині, тільки в ній замість білизни мої емоції, — мовила Елен. — Моя мама сердиться на мене… Називає боягузкою… Іноді я справді почуваю себе боягузкою, що кидає розпочату справу на півдорозі… І мені стає так соромно…

— Тобі нема чого соромитися, — заспокоїв її Ральф. Він знову глянув угору на «колихку мотузочку» Наталі. Прекрасне видовище, але він не відчував потреби торкнутися її; неясний глибинний інстинкт підказував, що це може виявитися небезпечним для них обох.