— Так і є, — погодився Ральф, міркуючи, чи запитає вона, чи відомо про це Біллу. Але місіс Перрін тільки наказала йому застебнутися.

— Ти ж не хочеш стати кандидатом у туберкульозники? — суворо запитала вона, а стиснуті губи додали: «Як і в божевільні».

— Звісно, ні, — запевнив її Ральф. Він відставив каструлю вбік, потягнувся до гудзиків, потім зупинився. На лівій руці була рукавиця, але він не помічав її до останнього моменту.

— Краще зняти рукавицю, — мовила місіс Перрін, блиснувши очима.

— Згоден, — покірно сказав Ральф. Він скинув рукавицю й застебнув жакет Мак-Ґоверна.

— Моя пропозиція залишається в силі, Робертсе.

— Прошу?

— Щодо лагодження сорочки. Якщо тільки ти зможеш розстатися з нею на кілька днів. — Вона помовчала. — Сподіваюся, у тебе є інша, щоб носити, поки я полагоджу цю?

— Звичайно, — відповів Ральф. — І навіть кілька.

— Сорочки варто міняти щодня. Робертсе, у тебе на підборідді соус. — Після цієї тиради місіс Перрін пішла.

Те, що було потім, Ральф зробив не розуміючи і не думаючи, корячись інстинкту, як і у випадку з різким жестом, коли він намагався відігнати лікаря № 3.

Він підняв ліву руку й згорнув долоню трубочкою навколо рота. Потім різко, із присвистом, вдихнув.

Результат виявився разючим. «Олівець» сірого світла вирвався з аури місіс Перрін, мов голка дикобраза. Він раптово розтягнувся, ринувшись назад, тоді як сама жінка рухалася вперед, минув вистелену листям галявину й кинувся в трубочку, складену пальцями Ральфа. Зробивши ще один вдих, Ральф відчув проникнення цього потоку як входження чистої енергії. Несподівано він відчув, що засвітився як неонова вивіска над будинком кінотеатру. Його аж розпирало від сили, — відчуття, що в будь-який момент він може вибухнути, пробігло по його грудях, шлунку, скотилося по ногах до кінчиків пальців, одночасно кинувшись у голову, загрожуючи розірвати череп, наче тонке бетонне покриття протиракетного бункера.

Ральф бачив промені світла, сірі, як наелектризований туман, що паруючими потоками виходили від його пальців. Лякаюче і водночас радісне відчуття сили опромінило його думки, але тільки на мить.

Потім прийшли каяття совісті й страх.

«Що ти робиш, Ральфе? Чим би це не було, воно не належить тобі. Хіба став би ти красти гроші з її сумочки, поки ніхто не бачить?»

Ральф відчував, як палає його обличчя. Він опустив руку й закрив рота. Коли губи й зуби зімкнулися, він чітко почув — і відчув, — як щось хруснуло всередині. Звук, як від надкушування стебла свіжого ревеню.

Місіс Перрін зупинилася, і Ральф з тривогою відзначив, як вона ледь обернулася й оглянулася довкола. «Я не хотів, — подумки пояснив він. — Слово честі, місіс Перрін, я не хотів — адже я тільки починаю осягати все це».

— Робертсе?

— Так?

— Ти що-небудь чув? Схоже на пістолетний постріл?

Ральф відчув, як запалали вуха, коли він похитав головою:

— Ні… У мене слух уже не той…

— Швидше за все, на Канзас-стріт вистрілила вихлопна труба, — мовила жінка, не звертаючи уваги на слабкі виправдання Ральфа. — Але все одно серце в мене стрибнуло в п’яти.

Вона знову пішла своєю дивною ковзкою ходою шахової королеви, потім зупинилася й оглянулася ще раз. Аура її стала блідішою, але Ральф легко бачив очі місіс Перрін — пронизливі, як у яструба.

— Ти змінився, Робертсе, — сказала вона. — Помолодшав.

Ральф, який сподівався чого завгодно («Негайно віддай мені те, що вкрав, Робертсе»), зміг лише пробурмотіти у відповідь:

— Ви гадаєте… Як мило… Я зрозумів…

Вона лише махнула рукою:

— Можливо, це тільки освітлення. І я раджу тобі, Робертсе, не бруднити цей жакет. Я завжди вважала містера Мак-Ґоверна людиною, яка справно стежить за своїми речами.

— Краще б він стежив за своїми головними уборами, — заперечив Ральф.

Пронизливі очі, що вже відверталися, знову полоснули Ральфа:

— Що?

— Панама, — пояснив Ральф. — Білл загубив її десь.

Місіс Перрін подумала секунду, потім знову гумкнула:

— Іди додому, Робертсе. Якщо ти й далі будеш сидіти на вулиці, обов’язково занедужаєш. — І заковзала далі без видимої втрати, завданої бездумною крадіжкою Ральфа.

«Крадіжка? Певен, що це абсолютно неточне пояснення, Ральфе. Те, що ти зробив, радше…»

— Вампіризм, — похмуро вимовив Ральф, відставивши каструлю з бобами подалі й повільно потираючи руки. Він почував себе присоромленим… Винним… І його розпирало зовсім не від енергії.

«Замість крові ти вкрав у неї трохи життєвої енергії, але вампір залишається вампіром, Ральфе».

Правильно. Несподівано йому здалося, що це відбувається з ним не вперше.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ось що сьогодні сказала місіс Перрін, але ж йому постійно кажуть це починаючи з кінця літа. Основна причина того, що друзі не особливо наполягали на його візиті до лікаря, полягала в тому, що він не скидався на хворого. Він скаржився на безсоння, однак зовні мав цілком здоровий вигляд. «Гадаю, стільниковий мед сотворив диво», — зауважив Джон Лейдекер, коли вони в неділю виходили з бібліотеки, — тепер здавалося, що це було ще в кам’яному віці. А коли Ральф поцікавився, що саме Лейдекер має на увазі, той згадав про безсоння Ральфа. «Ви маєте вигляд у тисячу разів кращий, ніж під час нашої першої зустрічі».