— Оце так, — пробурмотів Ральф, подумки переносячись у той спекотний день, коли він зіткнувся з Едом Діпно на його галявині. Тоді Ед розповів йому, що Деррі повне збожеволілих істот-дітовбивць. Чудовиськ, які крадуть життя. «Сюди стягаються всі сили, — повідомив йому Ед. — Знаю, важко повірити в таке, але це правда».

Тепер Ральфові повірити було легше. Важче стало погоджуватися з твердженням, що Ед збожеволів.

— Якщо так триватиме й далі, — стоячи в дверях, сказала Луїза, — нам доведеться одружитися й виїхати з міста, Ральфе. Сімона й Міна не могли — у буквальному значенні слова — відвести від мене погляду. Я базікала про нову косметику, отриману поштою, але вони не клюнули на цю приманку. Чоловік міг би повірити, але жінка чудово знає, що косметиці під силу, а що ні.

Вони повернулися в кухню, і, хоча аури тимчасово зникли, Ральф усе ж побачив світіння, що виходило від комірця шовкової блузи Луїзи.

— Зрештою, я сказала їм єдину річ, якій вони могли повірити.

— Що саме? — поцікавився Ральф.

— Я сказала, що зустріла чоловіка. — Луїза зам’ялася, а потім, заливаючись рум’янцем, випалила: — І закохалася в нього.

Ральф узяв її за руку й обернув до себе. Він дивився на маленьку, акуратну складочку біля ліктя й думав, як би йому хотілося торкнутися її губами. Або кінчиком язика. Потім він глянув на Луїзу:

— А це правда?

Вона подивилася на нього щирим, сповненим надії поглядом і тихенько відповіла:

— Мені так здається, але тепер усе так дивно. Я впевнена лише в одному: мені хочеться, щоб це було правдою. Мені потрібен друг. Я так довго була переляканою, нещасною, самотньою. Самотність — найстрашніше, коли старієш, — не болі й ломота в попереку й не те, як задихаєшся, піднімаючись сходами, по яких злітала, коли тобі було двадцять, а саме самотність.

— Так, — погодився Ральф. — Це найстрашніше.

— Ніхто з тобою більше не розмовляє, іноді люди розмовляють у твоїй присутності, але це не те саме — найчастіше виникає відчуття, начебто тебе взагалі не бачать. З тобою таке траплялося?

Ральф подумав про Деррі Старих Шкап, місто, яке ігнорує світ-що-квапиться-на-роботу, світ-що-квапиться-погратися, і кивнув.

— Ральфе, обійми мене.

— Із задоволенням, — відгукнувся він і ніжно схопив жінку в обійми.

Через якийсь час, скуйовджені, здивовані й неймовірно щасливі, Ральф і Луїза сиділи у вітальні на дивані, такому вузькому, що їм доводилося тісно притискатися один до одного. Але ніхто з них не заперечував.

Рука Ральфа лежала на плечах Луїзи. Вона розпустила волосся, а він перебирав пасма, дивуючись, як швидко забувається в пальцях відчуття жіночого волосся, котре так дивовижно відрізняється від чоловічого. Луїза розповідала йому про гру в покер, а він уважно слухав, дивуючись, але не дуже дивуючись.

Близько дюжини жінок збиралися в Ладлоу щотижня, щоб пограти в покер, роблячи невеликі ставки. Додому поверталися, програвши п’ять баксів або вигравши десятку, але найчастіше справа закінчувалася виграним доларом або залишеною на карточному столі гіркою дріб’язку. І хоча серед них на кількох хороших гравців припадало кілька нікудишніх (Луїза зараховувала себе до першої категорії), в основному це був спосіб непогано провести вечір — своєрідна аналогія шахових турнірів чоловічої половини Старих Шкап.

— Ось лише сьогодні я не змогла програти. Я мала б повернутися додому без цента в кишені: як можна зосередитися, якщо постійно запитують, які вітаміни я приймаю, де я робила профілактику обличчя й тому подібне, і мусиш щось вигадувати у відповідь, намагаючись не заплутатися у власній брехні.

— Важкувато тобі було, — поспівчував Ральф, намагаючись не посміхатися.

— Дуже важко. Але замість того щоб програвати, я загрібала гроші. І знаєш чому, Ральфе?

Він знав, але похитав головою, даючи змогу Луїзі сказати все самій. Йому подобався звук її голосу.

— Це все аури. Я не завжди знала точно, які карти у них в руках, але навіть тоді була впевнена, у кого хороші, а в кого погані. Я не завжди бачила аури — ти ж знаєш, вони приходять і відходять, — але однаково я грала краще, ніж будь-коли. А потім я почала спеціально програвати, щоб вони не зненавиділи мене. І знаєш що? Навіть спеціально програвати виявилося дуже важко. — Луїза глянула на свої руки, потім раптом захвилювалася. — А повертаючись додому, я зробила вчинок, якого соромлюся.

Ральф знову побачив її ауру: нечітку молочно-сіру примару, в якій кружляли малюсінькі темно-сині крапельки.

— Перш ніж розказати, послухай мене. Може, я розповім тобі про щось подібне.

І він оповів їй про свою зустріч із місіс Перрін, коли він, сидячи на веранді, їв і чекав Луїзу. І щойно він зізнався в тому, що вчинив зі старенькою леді, у нього знову запалали вуха.

— Так, — мовила Луїза, коли Ральф закінчив своє оповідання. — Те саме зробила і я… Але я не хотіла, Ральфе… Принаймні, я не думаю, що діяла усвідомлено. Я сиділа на задньому сидінні автомобіля поруч із Міною, вона весь час базікала про те, як я змінилася, як помолодшала, і я подумала — мені соромно говорити про це вголос, але краще сказати, — я подумала: «Зараз я заткну тобі рота, дурна заздрісна дурепо». Тому що вона заздрила, Ральфе. Я бачила це по її аурі. Не дивно, що ревнощі називають зеленооким чудовиськом? Загалом, я показала пальцем у вікно й сказала: «О, Міно, який чарівний будинок». А коли вона відвернулася, щоб глянути, я… Я зробила те саме, що й ти, Ральфе. Тільки я не згортала долоню трубочкою. Я просто вигнула губи… Ось так… — І Луїза продемонструвала, ставши схожою на жінку, що приготувалася до поцілунку, і Ральфові непереборно захотілося скористатись цим… — І я вдихнула велику хмару її поля.