— Я розумію, — погодилася Елен, — але всі дівчатка проходять чудову школу навіювання. «Оце твоя Барбі, а це твій Кен, а ось твоя кухня. Учися гарненько, тому що, коли все це станеться насправді, саме тобі доведеться піклуватися про все, і якщо хоч щось порушиться, винною виявишся тільки ти». І я була цілком згодна з такою теорією. Ось лише ніхто не навіяв мені, що в деяких родинах Кен може збожеволіти. Звучить як самовиправдання?

— У жодному разі. Саме так і сталося, наскільки я можу судити.

Елен розсміялася — уривчасто, гірко, винувато.

— Тільки не намагайся переконати в цьому мою матір. Вона відмовляється вірити, що Ед здатний на щось більше, ніж час від часу по-сімейному плеснути дружину по м’якому місцю… Щоб спрямувати мене на правильний шлях, якщо я випадково зіб’юся з курсу. Вона вважає, що все інше я просто вигадую. Вона не каже про це прямо, однак думка ця чується в її голосі щоразу, коли ми розмовляємо по телефону.

— Я не вважаю, що ти все вигадуєш, — мовив Ральф. — Я ж тобі повірив, пам’ятаєш? І я був поруч, коли ти благала не дзвонити в поліцію.

Ральф відчув, як хтось стиснув його коліно під столом, і здивовано підвів голову. Гретхен Тіллбері ледь помітно кивнула йому й знову стиснула коліно — цього разу більш виразно.

— Так, — погодилася Елен. — Ти там був. — Вона злегка посміхнулася, що було вже добре, але те, що відбулося з її аурою, було ще краще: червоні спалахи сполотніли, а сама аура знову розширилася.

«Ні, — подумав Ральф. — Не розширилася. Розслабилася».

Елен, підвівшись, обійшла навколо столу.

— Наталі вже не всидить спокійно, — сказала вона. — Я її візьму.

Ральф глянув униз і побачив, що дівчатко зачаровано дивиться в протилежний куток кімнати. Її погляд був прикутий до маленької вази на підвіконні. Години дві тому Ральф поставив у неї осінні квіти, і тепер легкий зелений туман виходив від стебел, огортаючи суцвіття слабким, імлистим світінням.

«Це їхній останній подих, — подумав Ральф. — О Боже, більше ніколи не зірву жодної квітки. Обіцяю».

Елен обережно взяла дитину на руки. Наталі задоволено пригорнулася до матері, однак не відривала погляду від барвистих квітів, поки мати обносила її навколо столу, всідалася на стілець і влаштовувала доню на вигині руки.

Ґретхен легенько постукала по циферблату свого годинника.

— Якщо ми хочемо встигнути на зустріч до полудня…

— Так, звичайно, — перепрошуючим тоном мовила Елен. — Ми входимо до складу комітету з організації зустрічі Сьюзен Дей, — пояснила вона Ральфу, — а це аж ніяк не Юніорська ліга. У наше завдання входить не лише зустріти Сьюзен Дей, але й убезпечити її перебування в місті.

— По-твоєму, можуть виникнути проблеми?

— Скажімо так: може виникнути напруженість, — уточнила Ґретхен. — У неї півдюжини своїх охоронців, що посилали нам факси з погрозами, які вона отримала з Деррі. Подібні погрози стали мало не закономірністю — адже багато років ця жінка є доволі помітною фігурою. Її служба безпеки тримає нас у курсі того, що відбувається, але вони хочуть бути впевнені, що ми все робимо правильно, тому що саме ми запросили її. Крім того, за її безпеку відповідає й Центр допомоги жінкам.

Ральф відкрив було рота, щоб поцікавитися, чи такі вже численні ці погрози, але припустив, що відповідь наперед відома. Він прожив у Деррі близько семи десятків років, і йому добре відомо, наскільки місто небезпечне — тиша й благодать, але гострих кутів безліч. Звичайно, це ж можна сказати й про багато інших міст, але Деррі завжди був піддатливий до таких потворних явищ. Елен назвала Деррі домом, він був і його домом, але… Ральф згадав, що сталося десять років тому, невдовзі після щорічного фестивалю каналів. Троє хлопців побили й завдали численних поранень «голубому» Адріану Меллону, який нікому нічого поганого не зробив, — а тоді скинули його в Кендаскеґ; подейкували, що вся трійця, стоячи на мосту біля таверни Фальконе, спостерігала, як той умирав. Поліції вони сказали, що їм не сподобався капелюх, який носив бідолаха. І це теж був Деррі, і лише дурень міг ігнорувати подібний факт.

Спогад про Адріана Меллона змусив Ральфа знову глянути на знімок у сьогоднішній газеті — Гем Дейвенпорт із піднятим кулаком і Ден Далтон з розбитим до крові носом та плакатом, опущеним на голову.

— І багато було погроз? — запитав він. — Невже не менше дюжини?

— Понад тридцять, — відповіла Ґретхен. — 3 них близько шести охоронці Сьюзен Дей сприймають серйозно. Двоє невідомих погрожують підірвати Громадський центр, якщо вона не відмовиться від виступу. В іншій анонімці — уяви собі! — хтось повідомляє, що припас водяний пістолет, наповнений кислотою. «Якщо я влучу в ціль, навіть друзі не зможуть дивитися на тебе спокійно», — написав він.

— Так, дуже дотепно. — Ральф зітхнув.

— Усе це, однак, не мусить нам завадити, — сказала Ґретхен. Порившись у сумочці, вона дістала маленький балончик із червоним ковпачком. — Це вам невеликий подарунок від вдячних друзів із Центру допомоги жінкам.

Ральф узяв балончик із зображенням жінки, що спрямовує струмінь газу в обличчя чоловікові у крислатому капелюсі й масці. На зворотному боці був напис великими літерами:

«ОХОРОНЕЦЬ».

— Що це? — запитав Ральф. — Нервово-паралітичний газ?