«Тепер тобі відома найголовніша розбіжність між собакою й людиною, — подумав він. — Їхні душі розташовані в різних місцях».

(«Собачко! До мене, собачко!»)

Ральф, моргнувши, відхитнувся від цього голосу, що нагадував дряпання крейди по шкільній дошці. Долоні потягнулися до вух, але тут Ральф зрозумів, що це не допоможе; слух тут був ні до чого. Частина, поранена цим голосом, була глибоко всередині, і руками туди не доберешся.

(«Гей ти, чортова валізо з блохами! Гадаєш, я буду морочитися з тобою цілий день? Піднімай свою сраку і йди сюди!»)

Розалі, пискнувши, перевела погляд від Ральфа на те, на що дивилася раніше. Підвелася, тоді знову припала до землі. Хустка на шиї затріпотіла ще сильніше, і Ральф побачив, що ліворуч від собаки розлилася пляма у формі півмісяця — не втримав сечовий міхур.

Подивившись на протилежний бік вулиці, Ральф побачив лікаря № 3, що стояв між пральнею й старим багатоквартирним будинком, лікаря № 3 у білому халаті (Ральф помітив на халаті безліч плям, немов його довго носили) і блакитних джинсах. Панама Мак-Ґоверна й далі була на голові карлика. Тепер панама балансувала на вухах створіння; вона була настільки велика йому, що закривала чоло. Лисий люто посміхався собаці, і Ральф побачив подвійний ряд зубів — іклів канібала. У лівій руці той тримав чи то старий скальпель, чи небезпечну бритву. Раптом подумалося, що на лезі кров, але Ральф був упевнений, що це просто іржа.

Лікар № 3 засунув два пальці правої руки в рот і оглушливо свиснув. Розалі на тротуарі позадкувала і дзявкнула.

(«Піднімай свою смердючу сраку, приблудо! Негайно!»)

Розалі підвелася, піджавши хвоста, і поплелася вперед. Наближаючись, вона скавучала, а страх підсилив її кульгавість настільки, що вона ледве могла йти; задні лапи на кожному кроці підломлювалися.

— Гей!

Ральф зрозумів, що він кричить, тільки коли побачив маленьку блакитну хмарку, що здійнялася вгору від його рота. Усередині хмарки були тонкі сріблисті павутинки, що робили її схожою на сніжинку.

Лисий миттєво обернувся на крик Ральфа, інстинктивно піднімаючи затиснуту в руці зброю. На його обличчі застиг сердитий подив.

Розалі завмерла, уп’явшись у Ральфа величезними, стривоженими очима.

(«Чого тобі треба, шот-таймере?»)

У голосі лисого пролунали лють і гнів через те, що йому завадили… Але Ральф уловив у ньому й інші емоції. Страх? Як би хотілося в це повірити… Але, скоріше, подив і здивування. Ким би не було це створіння, воно не звикло, щоб його бачили такі, як Ральф, до того ж іще й переривали.

(«У чому справа, шот-таймере, язика проковтнув? Чи вже забув, що хотів сказати?»)

— Я хочу, щоб ви дали собаці спокій!

Ральф почув себе двома різними способами. Він був упевнений, що говорить уголос, але голос його пролунав слабко й віддалено, немов музика, що чується зі знятих навушників плеєра. Якби хто-небудь був поруч, можливо, він і почув би сказане, однак Ральф знав, що слова звучали як слабкий видих — так говорить людина, яка щойно одержала удар у живіт. Усередині ж голос лунав так, як не звучав уже багато років, — молодо, упевнено.

Лікар № 3, мабуть, почув його саме так, тому що миттєво відскочив, знову піднявши зброю (тепер Ральф був майже впевнений, що це скальпель), немовби обороняючись. Зупинившись на траві між тротуаром і проїзною частиною Гарріс-авеню, він підсмикнув ремінь штанів крізь брудну тканину халата й кілька секунд похмуро дивився на Ральфа. Потім лисий, піднявши іржавий скальпель, зробив ним кілька неприємних поздовжніх рухів.

(«Ти мене бачиш — подумаєш, велике діло! Не пхай носа туди, куди не просять! Собака належить мені!»)

Лисий лікар-карлик знову повернувся до собаки, що скулився:

(«Я більше не жартую з тобою, приблудо! Ходи сюди! Негайно!»)

Розалі, кинувши на Ральфа благальний розпачливий погляд, почала переходити вулицю.

«Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів, — сказав йому старий Дор, вручаючи томик віршів Стівена Добінса. — І тобі не раджу».

Чудова порада, однак Ральф відчував, що тепер уже занадто пізно. Він не має наміру залишати бідолаху Розалі на розтерзання огидному гномові, що стоїть на тротуарі перед пральнею.

— Розалі! Ходи сюди, дівчинко! Ходи!

Розалі, дзявкнувши, підбігла до Ральфа. Вона постояла біля його правої ноги, а потім сіла, важко дихаючи й дивлячись на нього знизу вгору. Були ще й інші відчуття, які він читав з легкістю: одна третина полегшення й дві третини насолоди.

Обличчя лікаря № 3 спотворилося в гримасі такої люті, що почало нагадувати карикатуру.

(«Краще відправити її до мене, шот-таймере! Я попереджаю тебе!»)

— Ні!

(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)