Посмішка зникла з обличчя жінки. Її обтягнуті рукавичками руки знову стиснулися на колінах, і вона похмуро глянула на них.

— Є речі, гірші від безсоння. Зрада, наприклад. Особливо якщо зраджують люди, яких дуже любиш.

Луїза замовкла. Ральф не квапив її. Він дивився на Розалі, яка, здавалося, теж дивилася на нього. Можливо, на них обох.

— Ти знаєш, що в нас, крім спільної проблеми, ще й спільний лікар, Ральфе?

— Ти теж ходиш до Літчфілда?

— Звичайно ходила до нього. Мені його порекомендувала Керолайн. Однак більше я до нього не піду. Ми з ним квити. — Вона стиснула губи. — Сучий син!

— А що сталося?

— Майже цілий рік я чекала, коли все наладиться само собою — як то кажуть, природа візьме своє. Не те щоб я не допомагала природі. Можливо, ми випробували безліч однакових засобів.

— Стільниковий мед? — знову посміхнувшись, запитав Ральф. Він не зміг стриматися. «Який разючий день, — подумав він. — Стільки подій, але ж до вечора ще далеко».

— Стільниковий мед? А він допомагає?

— Ні, — розпливаючись у посмішці, відповів Ральф, — абсолютно не допомагає, але на смак чудовий!

Луїза розсміялася і обома руками стиснула його ліву руку. Ральф відповів їй легким потиском.

— Ти ж не звертався з цього приводу до Літчфілда?

— Ні. Записався на прийом, але потім скасував візит.

— Ти це зробив тому, що не довіряєш йому? Тому що він прогледів Керолайн?

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Вибач, — сказала Луїза. — Я не мала права про це питатися.

— Та ні, нічого. Просто я здивований, почувши цю думку від когось іншого. Що він… Бачиш… Що він поставив неправильний діагноз.

— Ха! — Красиві очі Луїзи спалахнули. — Це спадало на думку всім нам! Білл не міг повірити, що ти не притягнув його до суду наступного дня після похорону Керолайн. Звичайно, у ті дні я була по інший бік барикад, затято захищаючи Літчфілда. Тобі коли-небудь хотілося вбити його?

— Ні. Мені вже сімдесят, і мені не хочеться провести решту своїх днів за ґратами. До того ж — хіба це воскресило б Керол?

Луїза похитала головою.

Ральф сухо зауважив:

— Однак те, що сталося з Керол, і було причиною, чому я не хотів іти до нього. Я просто не міг довіряти йому більше. Або, можливо… Не знаю…

Ні, він справді не міг пояснити причину. Точно він знав лише те, що скасував візит до лікаря Літчфілда, як і до Джеймса Роя Гонґа, відомого у певних колах як «голковколювач». Цей останній візит він скасував за порадою дев’яностодво- або трьохлітнього старого, який, можливо, навіть не пам’ятає свого другого імені. Думки Ральфа навернулися до книги, яку дав йому старий Дор, і до вірша, що звався «Прагнення», Ральф не міг викинути його з голови… Особливо те місце, де поет говорив про речі, які проходять мимо: незвідані почуття, непрочитані книги, невідомі острови, які він ніколи не побачить.

— Ральфе? Ти тут?

— Так, просто думав про Літчфілда. Міркував, чому я скасував візит.

Луїза поплескала його по руці:

— Радій, що ти зробив це. А я ось пішла.

— Розкажи мені.

Луїза здригнулася:

— Коли справа зайшла так далеко, що я більше не могла терпіти це, я пішла до нього і про все розповіла. На моє прохання про снотворне Літчфілд відповів, що не може виписати рецепта — іноді в мене бувають порушення серцевого ритму, а снотворне може погіршити стан.

— Коли ти була в нього?

— На початку минулого тижня. А вчора, як грім серед ясного неба, зателефонував мій син Гарольд і сказав, що вони із Дженет хотіли б поснідати зі мною в ресторані. Дурниці, — сказала я. Я ще непогано пораюся в кухні. Якщо вже ви зважуєтеся на такий далекий шлях з Бангора, я зумію все приготувати, а потім, якщо вам захочеться прогулятися зі мною — я подумала про бульвар, тому що мені там завжди подобалося, — я буду тільки рада. Саме так я й сказала.

Вона повернулася до Ральфа, гірко посміхаючись.

— Я навіть не замислювалася, чому це вони обоє приїжджають серед тижня, адже вони працюють, — до того ж вони, мабуть, люблять свою роботу, тому що говорять тільки про неї. Я думала лише, які вони милі… Які турботливі… І я доклала всіх зусиль, щоб приготуватися якнайкраще і мати добрий вигляд, щоб Дженет не запідозрила, що в мене проблеми. Про це я турбувалася найбільше. Дурненька бабуся Луїза, «наша Луїза», як завжди каже Білл… Не роби вигляду, що здивований, Ральфе! Звичайно, мені про це відомо; чи ти гадаєш, що я лише вчора вилупилася з яйця? І він правий. Я справді дурна, але це не означає, що образа ранить мене не так, як інших… — Луїза знову заплакала.