— Як би я хотіла, щоб зі мною було тільки це, — пробурмотіла Луїза. Вона відкрила сумочку, легко упоравшись із замком цього разу, і дістала пудреницю. Потім зітхнула і, навіть не відкриваючи, заховала пудреницю назад.

— Не можу. Знаю, що це хлоп’яцтво, але не можу.

Ральф сунув руку в сумочку, дістав пудреницю, відкрив її й підніс дзеркало до обличчя Луїзи.

— Бачиш? Не так уже й погано.

Луїза ухилилася — так ухиляється вампір від хреста.

— Угу, — пробурмотіла. — Забери його.

— Якщо ти пообіцяєш розповісти мені, що сталося.

— Усе, що завгодно, тільки забери дзеркало.

Він забрав. Якийсь час Луїза мовчала, спостерігаючи, як її руки невпинно відкривають і закривають замочок сумочки. Ральф уже хотів було поквапити жінку з розповіддю, коли вона глянула на нього з виразом жалюгідного виклику.

— Так уже виходить, що ти не єдиний, хто не може спокійно спати по ночах, Ральфе.

— Про що ти гово…

— Безсоння, — відрізала вона. — Я лягаю спати й засинаю так само, як і завжди, але тепер уже не сплю до ранку. І навіть гірше. З кожним днем я прокидаюся все раніше й раніше.

Ральф спробував згадати, чи говорив Луїзі про цей аспект своєї проблеми. Навряд.

— Чому ти так здивувався? — запитала Луїза. — Ти ж не вважаєш себе єдиною людиною у світі, що проводить ночі без сну?

— Звичайно, ні! — з ноткою обурення відповів Ральф… Але чи не здавалося йому частенько, що він єдина людина з таким видом безсоння? Безпомічно спостерігає, як поступово, хвилина за хвилиною, година за годиною маліє час, відведений йому на сон? Це було диким варіантом китайського катування водою.

— Коли це почалося? — запитав він.

— За місяць або два до смерті Керол.

— І скільки ти тепер спиш?

— Близько години починаючи з жовтня. — Вона говорила спокійно, але Ральф уловив боязке тремтіння її голосу, яке означає зачаєну глибоко всередині паніку. — Судячи з того, як розвиваються події, до Різдва я взагалі перестану спати, і якщо це справді станеться, чи зможу я вижити? Я вже зараз ледве витримую.

Ральф хотів щось сказати, але запитав перше, що спало йому на думку:

— Чому тоді я ніколи не бачив світла у твоїх вікнах?

— Гадаю, з тієї ж причини, з якої й ти рідко вмикаєш світло серед ночі, — сказала вона. — Я прожила на одному місці тридцять п’ять років, і мені не потрібно вмикати світло, щоб знайти дорогу. До того ж я не звикла ділитися своїми проблемами зі сторонніми. Якщо постійно вмикати світло о другій ночі, рано чи пізно хто-небудь зверне на це увагу. Піде поголоска, і тоді подружки засиплють питаннями. А я не люблю, коли пхають носа у мої справи, і не належу до тих людей, які відчувають потребу щоразу, коли в них буває запор, повідомляти про це в газету.

Ральф розсміявся. Луїза здивовано глянула на нього, потім теж засміялася. Рука Ральфа й далі обіймала жінку (чи вона самовільно повернулася на місце, після того як Ральф прибрав її? Ральф не знав, та й не став замислюватися), і він пригорнув її до себе. Цього разу Луїза м’яко пригорнулася до нього. Її скам’янілість минула, і Ральф був задоволений.

— Ти ж не з мене смієшся, Ральфе?

— Ні. Абсолютно.

Посміхаючись, вона кивнула:

— Тоді це добре. Ти ніколи не завважував, як я ходжу по вітальні?

— Ні.

— Це тому, що перед моїм будинком немає вуличного ліхтаря. Зате перед твоїм є. Я багато разів бачила, як ти сидиш у кріслі й дивишся на вулицю або п’єш чай.

«А я ж завжди вважав, що сам!» — подумав Ральф, а потім раптом в його голові — одночасно зі сміхом і тривогою — промайнуло питання. Скільки разів вона бачила, як він длубався в носі? Або в промежині?

Прочитавши думки Ральфа чи помітивши, як рум’янець заливає його щоки, Луїза сказала:

— Я бачила лише обриси фігури, до того ж ти завжди в халаті. Так що не варто турбуватися про це. І я сподіваюся, ти розумієш, що я не стала б дивитися, якби ти займався чимось, не призначеним для чужого ока. Не в сараї ж мене виховували.

Ральф посміхнувся, поплескавши її по руці:

— Я знаю, Луїзо. Просто для мене це… Сюрприз. З’ясувати, що коли я сидів і дивився на вулицю, хтось дивився на мене.

Вона посміхнулася йому, немов кажучи: «Не турбуйся, Ральфе, для мене ти був усього лише частиною декорації».

Він подумав трохи про значення цієї посмішки, тоді знову повернувся до теми розмови:

— То що ж сталося, Луїзо? Чому ти сиділа тут і плакала? Тільки через безсоння? Якщо так, то я співчуваю. Але ж справа не лише в цьому?