— Елізабет...

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.

Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.

— Едді, можу я в тебе дещо спитати?

— Звичайно.

— Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?

— Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.

Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.

— Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Міннесоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?

— Так.

Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний кінець острова. А я вважав, що зможу це зробити. Тому що погано тоді стало Ілсі, а не мені. Мене тоді всього лиш відвідала обарвлена червоним ретроспекція аварії. І фантомна сверблячка.

— Будь здоровим, Едгаре. Не знаю, що тут з тобою відбувається, але в тобі залишається чимало від того, колишнього Едгара, котрого можна любити.

Вона піднялася навшпиньки у своїх білих туфельках — безсумнівно, спеціально куплених перед цією поїздкою — і припечатала ще один ніжний поцілунок до моєї небритої щоки.

— Спасибі тобі, — сказав я. — Дякую тобі за нашу ніч.

— Навзаєм, — відповіла вона. — Було гарно. Потисла мені руку. Відтак піднялася по трапу і зникла.

Знову перед терміналом Дельти. Цього разу без Джека.

— Тільки ти і я, міс Булочко, — сказав я. — Ми з тобою, немов ті останні клієнти бару перед його закриттям.

Тут я помітив, що вона плаче і обійняв її.

— Тату, мені хотілося б залишитися тут з тобою.

— Повертайся до себе, сонечко. Готуйся до іспитів і товчи їх, як з кулемета. Ми скоро побачимося знову.

Вона відхилилася. Подивилася на мене стривожено.

— Ти будеш тут в порядку?

— Так. І ти теж будеш в порядку.

— Буду. Буду.

Я знову її обняв.

— Катай. Реєструйся. Купляй журнали. Дивися Сі-Ен-Ен. Гарного тобі польоту.

— Добре, тату. З тобою було чудово.

— Це ти чудова.

Вона заліпила мені рота щирим поцілунком — можливо, щоб перебити той, що нещодавно мені подарувала її мати, — і пройшла крізь розсувні двері. Один раз озирнулася і помахала мені, розмитий обрис дівчачої фігурки з-за поляризованого скла. Всім серцем мені хотілося б роздивитися її тоді краще, бо після того я ніколи її більше не побачив.

З музею Рінглінга я надіслав два повідомлення для Ваєрмена — одне до погребального салону, а інше наговорив автовідповідачу в Ель Паласіо — повідомив, що повернусь десь о третій і просив його зустріти мене там. Також я попрохав його передати Джекові, що, якщо Джек вже доріс до того, що може голосувати і гуляти на вечірках жіночого клубу Флоридського університету, то він також вже достатньо дорослий і для того, щоб опікуватися своїм чортовим мобільним телефоном.

Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елізабет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски» [349] .

Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намагаючись вправити на місце своє недуже стегно.

Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва неусміхнені.

— Всі роз’їхалися, аміго? — спитав Ваєрмен.

— Всі, окрім тітки Джин і дядька Бена, — відповів я. — Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хороше до останньої краплі.

Джек усміхнувся без особливої радості.

— У кожній родині є такі, — зауважив він.

— Ти сам як? — спитав я Ваєрмена.