— Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і нерухомості... — Він затряс головою. — А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...

— Зараз щось відбувається.

— Si, senor. І відбувається щось дуже зле.

— Що ти вже встиг розповісти Джеку?

Ваєрмен трохи зніяковів.

— Ну, я тобі ось що скажу, аміго. Коли я вже розпочав, відтак вже дуже важко було зупинитися на якомусь правдоподібному місці.

— Він розповів мені про все, — втрутився Джек. — Принаймні він так каже. Включно з тим, що, як він вважає, ви зробили з його головою, і з тим, що, як ви вважаєте, ви зробили з Цукеркою Брауном. — Він видихнув. — І про тих двох дівчат, яких ви бачили.

— Тебе не шокує історія з Цукеркою Брауном? — спитав я.

— Якби залежало від мене, я дав би вам медаль. А мешканці Сарасоти, либонь, на параді в День Пам’яті [350] провезли б вас на персональній платформі. — Джек засунув руки в кишені. — Але якби ви мені минулої осені розказали, що такі речі можливі поза фільмами Найта Шьямалана [351] , я б довго сміявся.

— А ще тиждень тому? — спитав я.

Джек замислився. На протилежному боці Великої Ружі рівномірно прибували хвилі. Мушлі скоро почнуть балачку під моїм домом.

— Ні, — відповів він. — Тоді вже, мабуть, не сміявся б. Я від самого початку помітив, що щось у вас є таке, Едгаре. Ви приїхали сюди і...

Він звів докупи свої долоні і переплів пальці. І я вирішив, що так воно й є. Так воно й виглядало. Як переплетені пальці двох рук. А той факт, що я мав лиш одну руку, не грав тут ніякої ролі.

Тут не грав.

— Що ти таке кажеш, hermano [352] ? — спитав Ваєрмен.

Джек знизав плечима.

— Едгар і Дума. Дума і Едгар. Виглядає так, ніби вони чекали одне на одного. — Він зніяковів, але впевненості не втратив.

Я ткнув великим пальцем через плече в бік мого дому:

— Зайдемо?

— Розкажи йому спершу, як ми знайшли кошика, — поросив Ваєрмен Джека.

Джек знизав плечима,

— Без особливих проблем. Хвилин за двадцять. Він стояв на вершечку якогось креденсу в дальньому кутку горища. Крізь один з вентиляційних отворів на нього прямо попадав промінь світла. Так, ніби комусь хотіпося, щоб його було знайдено. — Він глянув на Ваєрмена і той схвально кивнув. — Ну, ми його знесли до кухні і подивилися, що там в ньому. Він був важезний, як чорт.

Джекове зауваження про важкість кошика нагадало мені те, як Мельда, домовпорядниця, тримає його на сімейному фотопортреті: обома напруженими руками. Очевидно, що тоді він теж був важкий.

— Ваєрмен сказав, щоб я приніс кошик сюди і залишив його тут для вас, оскільки в мене є ключ... але ключ мені не знадобився. Дім стояв незамкнений.

— Двері навстяж?

— Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.

— Ходімо, — перебив Ваєрмен, — час побачити все в натурі.

З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней намело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софори й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди — великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.

— Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? — спитав мене Джек.

— Так, — відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітав до мене ніби звіддалік.

— Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, — пояснив Джек. — Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.

— Мені нема чого тобі закинути, — погодився я.

— Але там нікого не було, — продовжував Джек. — А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.

Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворотньому напрямку.