Одного дня наприкінці січня, коли я скоротив відстань між нами десь до одної восьмої милі, на піску з’явився другий смугастий стілець. І другий бокал, порожній (але високий і страшенно заманливий), з’явився на столі. Коли я махнув йому, він спершу махнув мені у відповідь, а потім показав на порожній стілець.

— Дякую, але не сьогодні! — гукнув я.

— Чорт, ходи-но сюди! — гукнув він у відповідь. — Я доставлю тебе назад у візку для гольфу!

Я на це посміхнувся. Ілса була великою прибічницею гольф-візка, у ньому я міг би гасати туди-сюди по пляжу, лякаючи пташок.

— Це не входить до моєї стратегії гри, — крикнув я. — Надійде час і я сам дійду! Щоб там не було у тебе в глеку, тримай його холодним для мене!

— Роби як знаєш, мучачо! — відсалютував він мені. — Роби свій день, і хай твій день робить тебе!

Я пам’ятаю багато Ваєрменових приказок, але цей вислів у мене асоціюється з ним найсильніше, либонь тому, що я почув це від нього раніше, ніж взнав його ім’я, раніше, ніж потиснув йому руку: Роби свій день, і хай твій день робить тебе.

Не лише ходьба була досягненням Фрімантла в ту зиму; Фрімантл почав знову цікавитися смаком життя. І воно здалося йому диявольськи апетитним. Одної вітряної ночі, коли мушлі під домом, замість легкої бесіди, про щось сперечалися, я дійшов висновку: коли я впевнюся, що ці нові відчуття дійсно реальні, тоді я віднесу Ребу Ляльку-Контролерку-Люті на берег, обіллю її рідиною для розпалювання вугілля — і хай горить. Влаштую справжній вікінгівський похорон своєму іншому життю. А чому б збіса й ні?

Тим часом мене захопило малювання, мене тягнуло до нього, як цвіріньок і пеліканів до води. Через тиждень я вже жалкував, що просрав так багато часу з кольоровими олівцями. Я послав Ілсі мейл з подякою за те, що напоумила мене, і вона відповіла, що їй зайві були чиїсь консультації в цій справі. А ще вона написала, що «Колібрі» виступали у великій церкві в Потакеті [102] , штат Род-Айленд — щось на кшталт стартового концерту в турне, — і прихожани просто ошаленіли, ляскали в долоні й волали алілуя. «Там люди добряче хилиталася в проходах, — писала вона. — Це у баптистів замість танців».

Тієї ж зими я близько потоваришував з Інтернетом у цілому й Гуглом зокрема, кликаючи однією рукою. Але коли дійшло до острова Дума, в і-неті не знайшлося нічого особливого, окрім мапи. Я міг би поритися довше й глибше, проте щось мені підказувало наразі відкласти мої питання. Що мене захопило найбільше, так це цікаві випадки, пов’язані з втратою кінцівок, а їх там було — достобіса.

Мушу сказати, що навіть увесь мій скепсис до того, на що виводив Гугл, не зовсім віднаджував мене від найбільш диких історій, бо сам я ніколи не мав сумнівів щодо мого власного досвіду, який вочевидь був пов’язаний з пережитим каліцтвом — історій про травми зони Брокі, втрати одної чи обох кінцівок. Я будь-якої миті, варто лиш захотіти, міг поглянути на свій малюнок, де я зобразив Карсона Джонса у майці з номером Торії Гантера, і також у мене не було сумнівів у тому, що містер Джонс придбав Ілсі обручку саме в крамниці «Зейлс». Менш конкретними доказами, проте для мене переконливими, були мої дедалі сюрреалістичніші картини. Каляки-маляки в блокноті біля телефону в моєму іншому житті не мали нічого спільного з примарними заходами сонця, які я малював тепер.

Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку, і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він забрав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погребу. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там побачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісоруб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холоду в нього зникло.

Один російський селянин з Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь господарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука холонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.

Ще був хлопець з Небраски, котрий вмів передбачати торнадо за поведінкою мозолів на своїй втраченій нозі. Безногий моряк з Англії, якого друзі використовували як шукача рибних косяків. Японець, подвійний ампутант, що став поважним поетом — непогана кар’єра для чоловіка, котрий не вмів читати-писати, коли потрапив під потяг, яким йому відрізало обидві руки.

Зо всіх історій либонь найдивовижнішою мені здалася історія Керні Джефордса з Нью-Джерсі, хлопчика, який народився без рук. Скоро після свого тринадцятиліття цей, до того цілком адаптований інвалід, впав в істерику, запевняючи своїх батьків, що його руки «болять закопані на якійсь фермі». І казав, що покаже їм, де саме. Вони їхали машиною два дні кудись у безвість, потрапили врешті на ґрунтовий шлях в Айові. Хлопець повів їх на кукурудзяне поле, орієнтуючись на стодолу з намальованою на даху рекламою жувального тютюну MAIL POUCH [103] , і наказав копати. Батьки послухалися, не тому, що сподівалися щось знайти, а просто думали, що хоч заспокоять, може приведуть врешті до тями свого сина. На глибині трьох футів вони відкопали два скелети. Один з них належав дівчині років дванадцяти-п’ятнадцяти. Інший — чоловіку невизначеного віку. Коронер округу Едер визначив, що тіла пролежали в землі приблизно дванадцять років... хоча мабуть таки тринадцять, бо стільки було Керні Джефордсу. Жоден з трупів так і не було ідентифіковано. При скелеті дівчини були відсутні руки. Їхні кістки були перемішані з кістками чоловіка.