Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві», роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно підтягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні — так каже Ваєрмен.

Може si, може no — і так каже Ваєрмен.

Щось підштовхувало мене — можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не намагався. Я був заінтригований.

Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у вітальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почував себе трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», — запевняв я сам себе, хоча є багато способів крадійства, хіба не так?

Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорті, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він з нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящики з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись — усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на затягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, навіжений християнин. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почесав її, почесав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в захисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово — як грабіжник на першому в його житті ділі — озирнувся через плече на напівпрочинені двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.

Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні — я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.

Минув якийсь час — не знаю точно скільки часу спливло — я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув портмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журнальний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролерку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моніку Селеш [99] », — всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Голдстайн [100] ; коли йдеться про пам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.

Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень бачиться мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання, і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть з моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був втомлений, кудись наразі зникла.

Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зголоднілий.

Я зійшов вниз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом із памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо часу на пошуки інших пояснень.

Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.

Виївши півпачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і провалився у безтямний сон.

Захід сонця.

Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума — це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинувся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираючись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.

— Ілсо? — позвав я.