— Обох? Мелінда навряд чи зможе...

Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.

— Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...

— Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...

— ...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?

— Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс? [243]

— Не зіскакуй з теми.

— Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.

— Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?

— Аякже.

— Тільки-но буде визначено дату вернісажу — а він мусить відбутися — ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. — Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. — Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!

— Ну ти ж і вчадів, аміго, — промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.

Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:

— Ота твоя відсутня brazo [244] стане золотою.

— Ваєрмене. Ви цинічний виродок.

Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.

— Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?

— Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.

— Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре — останнє, але чи не найважливіше — ти мусиш обдзвонити всіх, хто тобі не чужий, і запросити на свою виставку.

— Але ж...

— Так, — він кивнув, — всіх. Твого психотерапевта, твою колишню, обох дочок, того хлопця Тома Райлі, жінку, котра керувала твоєю реабілітацією...

— Кеті Грін, — ошелешено промовив я. — Ваєрмене, та не приїде Том. Ні за яких умов. І Пам також. А Лін у Франції. Та ще й із фарингітом, Господи бережи.

Ваєрмен не звертав уваги.

— Ти якось згадував адвоката...

— Вільям Бозмен Третій. Бозі.

— Запроси і його. Ага, тата й маму своїх, обов’язково. Сестер і братів.

— Батьки в мене померли, і я в них був єдиною дитиною. Бозі... — я кивнув. — Бозі приїде. Тільки нізащо не називай його так в очі, Ваєрмене.

— Юристові називати іншого юриста Бозі? Ти вважаєш мене зовсім дурним? — він замислився. — Хоча, якщо я стрельнув собі в голову і не спромігся себе вбити, тож краще не відповідай не моє останнє запитання.

Я не дуже зважав, бо думав. Я вперше зрозумів, що можу влаштувати відхідну вечірку своєму іншому життю... і люди мусять увиразнитися. Ця ідея хвилювала й водночас лякала.

— Вони усі можуть приїхати, — нагадав він. — Твоя колишня дружина, твоя дочка з-за моря і твій самогубець-бухгалтер. Подумай про це — зграя мічіганців.

— Міннесотців.

Він знизав плечима й махнув обома руками, показуючи, що йому це однаково. Доволі нахабно для хлопця з Небраски.

— Я можу замовити чартерний літак, — сказав я. — Наприклад, Гольфстрім [245] . Орендувати цілий поверх у Ріц-Карлтоні. Викинути на це купу грошей. А чом би, блядь, і ні?

— Оце гарно, — похвалив він, герготнувши. — Це буде справжній жест голодного маляра.

— Еге ж, — підхопив я. — У вікні виставлю об’яву: ПРАЦЮЮ ЗА ТРЮФЕЛЯ.

Тут вже ми обоє заіржали.

Коли наші тарілки і склянки опинилася у мийці, я знову повів його нагору, але спершу зробив з нього півдесятка цифрових знімків — великих, безжальних крупних планів. У своєму житті я був зняв кілька гарних фотографій, проте завжди випадково. Я ненавиджу фотокамери, і вони, схоже, про це знають. Закінчивши, я сказав, що він може повертатися додому й відпустити додому Анну-Марію. Надворі було темно і я запропонував йому свій «малібу».

— Краще пройдуся. Подихаю повітрям, — відтак він вказав на підрамник. — Глянути можна?

— Мені б цього не хотілося.

Я очікував на протести, але він лише кивнув і ледь не бігом рушив униз. Хода його здалася мені пружнішою — і це напевне не була гра моєї уяви. Вже стоячи у дверях, він промовив:

— Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.

— Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., — я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.