— Безперечно, — кивнув Даріо.

— Чудово.

Я вирішив, що хочу поставити свій підпис якомога швидше, незважаючи на те, що скаже Ваєрмен про контракт, аби тільки вивезти картини з острова... і не пожежа мене лякала. Хай там якими розпечатаними називають художників, котрі пізно розпочинають, але сорок одна картина на острові Дума — це зайвих три дюжини принаймні. Я відчував їхню живу присутність у цій кімнаті, як наелектризованість під скляним ковпаком.

Безумовно, Даріо й Джимі її теж відчували. Вона-то й робила ці срані картини такими сильнодіючими. Вони були приворожливими.

Наступного ранку я приєднався до Ваєрмена й Елізабет, котрі пили каву в кінці хідника від Ель Паласіо. Перед виходом я вже не приймав нічого, окрім аспірину, мої Великі Пляжні Прогулянки з подвигів перетворилися на втіху. Особливо коли потеплішало. Елізабет сиділа у своєму візку перед розкиданими по її таці залишками торту. Я мав підозру, що він спромігся також влити в неї трохи соку й півсклянки кави. Вона втупилася у Затоку з виразно осудливою міною, сьогодні вона була більше схожа на капітана Блая [248] , командира його величності корабля «Баунті», ніж на дочку якогось мафіозного дона.

— Buenas dias, mi amigo, — привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. — Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?

— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.

— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.

— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.

— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.

— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.

Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.

— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.

Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:

— Елізабет, ваш батько був нирцем?

Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить — коротку, хоча мені вона здалася довгою, — я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.

— Так, нирцем, — неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. — Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг — ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».

— Ваєрмене, ти — невичерпне джерело непотрібної інформації.

— Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.

Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.

— Ти читаєш мій контракт?

Він кинув папір на тацю й здивовано поглянув на мене.

— Я намагаюся.

— А як твоє ліве око?

— Ніяк. Та годі вже, нема приводу для розчарування. Лікарі казали...

— Зроби мені ласку. Прикрий собі ліве більмо.

Він послухався.

— Що ти бачиш?

— Тебе, Едгаре. Оттакого hombre muy feo [249] .

— Авжеж, авжеж, а тепер прикрий праве око.

Прикрив.

— Тепер я бачу тільки темряву. Хоча... — він завмер. — Либонь, не таку вже й темряву. — Він опустив руку. — Не можу сказати напевне. Останніми днями я не можу відрізнити дійсності від намріяних фантазій. — Він струсонув головою, аж волосся завихрилося, відтак ляснув собі по лобі тильним боком долоні.

— Не переймайся так.

— Легко тобі казати. — Він помовчав пару хвилин, потім забрав тістечко у Елізабет з пальців і поклав його їй до рота. Пересвідчившись, що воно успішно зникло, обернувся до мене. — Наглянеш, поки я по дещо сходжу?