— Я теж тебе люблю.

— На скільки мішків?

Скільки років спливло з тої пори, як вона таке питала? Дванадцять? Чотирнадцять? Не мало значення, я пам’ятав відповідь.

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — проказав я. Відтак попрощався і вимкнув слухавку. І подумав, якщо Карсон Джонс завдасть болю моїй доні, я його вб’ю. Ця думка відгукнулася в мені посмішкою, я зачудувався, скільки батьків гадали так само і давали собі таку само обіцянку. Але з усіх них, можливо, я був єдиним, хто міг кількома мазками пензля убити нерозважливого, недоброго до дочки кавалера.

Даріо Наннуцці й один з його партнерів, Джимі Йошида, прибули вже наступного дня. Йошида був американським Доріаном Греєм японського походження. Коли він вилазив біля мого дому з «ягуару» Наннуцці, одягнений у тісні витерті джинси і у геть вилинялу майку Rihanna Pon De Play [247] , з розвіяним бризом із Затоки довгим чорним волоссям, він виглядав вісімнадцятирічним. Коли наблизився по доріжці, він виглядав вже на двадцять вісім. Коли він вже щиросердо стискав мені руку, я побачив упритул його очі і губи в мереживі зморшок, і визначив, що йому ближче до п’ятдесяти.

— Радий знайомству, — промовив він. — Галерея все ще гуде після вашого візиту. Мері Айр тричі заходила спитати, коли ми підпишемо з вами контракт.

— Заходьте, — запросив я. — Мій друг і сусід по пляжу вже двічі дзвонив мені, щоб упевнитись, що я нічого без нього не підписав.

Наннуцці посміхнувся.

— Це не наш бізнес, дурити художників, містере Фрімантле.

— Мене звуть Едгар, пам’ятаєте? Хочете кави?

— Спершу подивитися, — сказав Джимі Йошида. — Кава потім.

Я зробив глибокий вдих.

— Добре. Тоді прошу нагору.

Я прикрив Ваєрменів портрет (він поки що залишався не більш як непевним начерком, де мозок плавав у верхній частині полотна), а картина з Тіною Гарібальді й Цукеркою Брауном упокоїлася у шафі внизу (склавши компанію «Друзям з сюрпризами» та постаті в червоній хламиді), утім інші роботи я залишив на виду. Тепер їх вистачало, щоб зайняти місце під двома стінами й частиною третьої; загалом сорок одна картина, включно з п’ятьма варіантами «Дівчини і Корабля».

Коли їхня мовчанка перейшла межі мого терпіння, я її порушив.

— Дякую за інформацію про отой Liquin. Чудова річ. Мої дочки сказали б з цього приводу — бомбезна.

Наннуцці, здавалося, нічого не чув. Він дивився в один бік, Йошида — в інший. Ніхто не питав про великий, завішений підрамник на мольберті; я вирішив, що питатися про такі речі вважається неетичним в їхніх колах. Під нами мурмотіли мушлі. Десь, аж ген звіддаля, дзижчав гідроцикл. Права рука мені чесалася, щоправда невиразно й дуже глибоко, натякаючи, що хоче малювати, але може почекати — вона знала, час прийде. Перед заходом сонця. Я малюватиму, спершу приглядаючись до причеплених по боках мольберту фотографій, а потім щось інше візьметься керувати і мушлі почнуть сверготіти голосніше, і жовта Затока змінюватиме кольори, спершу на персиковий, потім на рожевий, далі на помаранчевий, а відтак на ЧЕРВОНИЙ, і так буде гарно, так буде гарно, весь порядок речей буде гарним.

Наннуцці з Йошидою зустрілися знову біля сходів, що вели з Малої Ружі вниз. Вони нашвидку перемовилися й рушили до мене. З задньої кишені джинсів Йошида видобув конверта бізнесового формату з акуратним написом друкованими літерами ПРОЕКТ КОНТРАКТУ/ГАЛЕРЕЯ СКОТО.

— Ось, — промовив він. — Передайте містеру Ваєрмену, що ми готові внести будь-які доречні поправки для забезпечення можливості нам репрезентувати ваш доробок.

— Справді? — перепитав я. — Ви певні цього?

Йошида відповів без посмішки.

— Так, Едгаре. Ми цього певні.

— Дякую, — промовив я. — Дякую вам обом. — Я поглянув повз Йошиду на Наннуцці, котрий таки всміхався. — Даріо, я втішений.

Даріо роззирнувся на картини, коротко реготнув, відтак підніс вгору обидві руки і змахнув ними.

— Мені здається, Едгаре, що це ми мали б висловлювати свою втіху.

— Я вражений їхньою яскравістю, — промовив Йошида. — І їхньою... не знаю навіть, як би це сказати... гадаю... прозорістю. Ці образи ваблять глядача, не оглушуючи його. А ще мене вражає швидкість, з якою ви працюєте. Ви свіжорозпечатаний.

— Мені незрозуміле це слово.

— Розпечатаними іноді називають художників, котрі пізно розпочинають, — пояснив Наннуцці. — Вони ніби намагаються надолужити згаяний час. Але тут... сорок картин за кілька місяців... та де там, тижнів, це вже щось...

«А ви ж навіть не бачили ту, яка знищила дитиновбивцю», — подумав собі я.

Даріо не так вже й весело розсміявся.

— Бережіться, щоб не підпалити часом будинок, добре?

— Авжеж... недобре було б. Оскільки ми домовилися про угоду, чи міг би я передати деякі з моїх робіт на зберігання до вашої галереї?