Олександр Македонський завойовував світ. Сам загинув при тому завоюванні, нічим його батьківщина з того завоювання не збагатилася, ба, навіть сама втратила незалежність, ставши областю чужої держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навічно завоював серця своїх єдиновірців і назавжди увійшов до когорти тих землян, які допомогли нам стати людьми… Хоча всього лише створив буковки…

Вона таки тоді злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посміхався.

– Дурне дівчисько, маєш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дівках.

А їй здавалось, що все те сниться. І вона ніяк не може проснутися. Діди наяву і справді були схожі на волхвів – кудесників і чарівників. Вибранці богів, посередники між небом і людьми, виконавці волі Божої… А ще волхви були охоронцями старої віри і віщунами. Вони жили усамітнено, споживали дари і жертви, що приносили богам. Тільки вони мали право відпускати довгу бороду, сидіти під час жертвоприношень і вільно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русі за князя Володимира Великого було прийнято нову віру, волхвів переслідували княжі люди, заганяли їх в глухі ліси, у хащі дрімучі – як таких, що молилися язичницьким богам, вістоювали стару віру та обряди і не визнавали нової віри, християнської. А з нею і нового заморського бога.

То звідки вони в Галичі з’явилися? З лісових хащів вибралися? І чого прибули до Галича, аж під Карпати? Щоб її посватати за свого князя? Але хіба їхній князь не міг деінде ближче знайти собі княгиню? Княгинь нині, як і князів, на Русі вистачає. А вони зі своєї Тмутаракані прибули до неї, в Галич під Карпати. Ще й застерегли: твій час настав. Готуйся!

Який час? До чого вона має готуватися, як її застерігає той старший сват з тризубцем на посоху?

– Молися, – сказали їй. – Духам предків, сонцю, вітру і Словутицю, котрий ще Дніпро… Сватаємо тебе, князівно галицька, за нашого князя Ігоря. Відтепер твоя доля буде пов’язана з ним. Як буде йому, так і тобі буде. Як наші батьки і діди казали: або зі щитом, або на щиті…

Батько їй підморгнув:

– Подавай, дівко, рушники, покіль тебе добрі люди сватають.

І вона, підкоряючись наче своєму-сполошеному серденьку, що пташкою билося в клітці грудей, подала рушники, якими й пов’язали сватів, схожих на волхвів з лісових хащів, котрі прибули до Галича з бозна якої Тмутаракані…

А як пов’язали старостів, відчула: її час і справді настав. Як пташку в клітці, так її в князівській кареті повезуть з Галича до далекого Новгород-Сіверського, де живуть якісь сіверяни – боже, чи ж хоч русичі вони? – до якогось князя Ігоря, котрий раптом уподобив її і якого вона і знати не знає, але який віднині стане її долею до скону літ. І ніхто вже не порятує, бо час її і справді вже настав, і нічого не вдієш – така її доля. А свою долю, кажуть, і на коні не обскачеш. Що тобі найменовано, те й буде. Бо така доля-доленька. А хто її наперед знає?

Але вона свою долю і наперед знала. На Катерини, [6] коли відзначають свято дівочої долі. Напередодні Катерини парубки постяться, щоби Бог послав їм добру жінку. А дівчата того дня ворожать і заклинають свою долю: прийди, покажись, якою ти будеш і чого мені од тебе чекати?…

Ранком до схід сонця дівчата йшли в садок, зрізували гілочку вишні. В хаті ту гілочку ставили у пляшку з водою і чекали свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розів’ється, зацвіте – добрий знак, що й доля дівоча теж буде розквітлою. Засохне гілочка без цвіту – кепсько. Доведеться восени на Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мені голівоньку».

Увечері на свято Катерини дівчата сходились у чиїйсь хаті й варили спільну вечерю – кашу. Опівночі перед півнями (перед тим, як почнуть співати перші півні) дівчата беруть горня з кашею, обгортають його новим рушником і йдуть до воріт «кликати долю». По черзі вилазять на ворота, тримаючи в руках горня з кашею, і тричі гукають:

– Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Як ніхто не озветься на запрошення, тихо буде навколо, це значить, що «доля оглухла». Журяться дівчата, ганять долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!».

А коли ще й з неба зірка впаде – погана доля. Лихо буде.

І Єфросинія на Катерини ходила з дівчатами закликати долю. Хоч дівчата були простого роду, а вона князівна, але на це не звертали уваги. Тримаючи обгорнене рушником горня з кашею, Єфросинія трусилася. А що як доля не озветься? Чи вітер пронесеться, собака десь заскімлить, або вийде погана жінка, нечепура закудлана, та ще й з хвостом. Тричі Єфросинія на воротах погукала свою долю:

– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.

Проказала так, на воротах стоячи, завмерла – сторожко і сполошено. А у відповідь – ані згуку, ані бодай якого шерхоту.

– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.

Ще тихіше стало у світі вечоровому. О, ненько рідненька, невже її доля заблукала? Невже вона сиротинка?

Зібравшись з духом, втретє, стоячи на воротах і дивлячись вдалину, де спалахували вечірні зірниці, вже чи не з відчаєм крикнула:

– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.