Такою була вона – Ярославія, тоді – давньоруська сторона, коли жила у ній Єфросинія Галицька-Осмомисл, звана в народі просто Ярославною…

…Ще в Галичі (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному граді однойменного князівства, що біля далеких од Києва Карпат, не збиралися й готувати весільний поїзд, що його буде названо «медовим» і якому випаде подолати чи не пів Русі – від гір Карпатських до дрімучих Сіверських лісів на берегах Сейму (а це вже близько до неспокійного порубіжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медів, запахущих і хмільних, не розливали у великі глиняні глечики, звані дзбанами, щоби потім вивершити ними хуру для весільного поїзду… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати їй постояти в теплі кілька днів чи й тижнів, потім перецідити, охолодити і тільки тоді можна розливати по дзбанах і споживати. У ті часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тільки у піст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повністю заборонити його бодай і на кілька днів не могла).

Отож ще навіть про саме весілля галицької княгині, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сіверським князем і мови не йшло, ще карпатські бджоли тільки збирали на полонинах меди, ще з далекої Сіверщини, про яку в Карпатах теж ніхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – під виглядом, звичайно, ловців-полювальників за куницею, а насправді за красною дівицею…

Але вже йшов 1167 рік.

В Галицькому князівстві, на столі якого сидів знаний на Русі князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прізвиськом Осмомисл, крутий і владний, адже без його згоди жодна волосина на головах підданих не могла впасти, але, вочевидь, на небесах їхній шлюб було схвалено. Ба, навіть укладено – як відомо, справжні шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потім і на землі… Отже, боги вже все вирішили, і все вже належало історії, тож мало ось-ось здійснитися і в нашому світі, а тому відмінити шлюб, укладений на небесах, на землі вже ніхто не міг… Ще молода безтурботно й безжурно доспівувала своє безтурботне й безжурне дівоцтво, нічого не відаючи про якогось там князя Ігоря з якоїсь там Сіверщини; ще в Галичі, у княжій родині Осмомислів, і дарів не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодої, що ледь чи й уміститься на кількох возах, ще…

Але тут все й лучилося…

…Єфросинія тоді заблукала. І де? У… білому світі. Не в темних хащах, не в пустці дрімучій, не в пустелі несходимій – у білому світі.

«Дивно, – подумала дівчина. – Хіба можна заблукати у світі білому? Світ Божий такий прекрасний, великий і безмежний. У ньому всім вистачить місця. І мені теж, княгиньці маленькій. Князівства мені, як батькові, не треба. І княжого столу в Києві. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в світі білому блукати? Дивно… Агов, люди добрі, де ви? Відгукніться, озовіться! Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»

Аж раптом навстріч – голова. Їй стало лячно. Закрижаніло єство, відібрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою білою бородою і гострими, проникливими очима. І більше в Голови нічого не було. Тільки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кістлява кисть, з жовтими, теж кістлявими пальцями, що тримали тризубець.

Єфросинія мимовільно зажмурилась і знову широко розкрила очі. І тільки тоді збагнула: та ж це волхв! Навстріч їй вийшов волхв. Власне, з’явилася його голова і десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тіла зникала в густому тумані, що був як мливо.

– Чого тобі треба, Голово? – зойкнула дівчина. – Я не кликала тебе. Йди собі геть, бо мені чомусь… страшно.

У відповідь Голова запитала:

– Ти Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава?

– Так, – одказала вона не дивуючись, що він її знає, – волхви все знають. – Я – Єфросинія, галицька князівна і дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?

Голова замість відповіді звеліла:

– Готуйся! Твій час настав. Ми прийшли за тобою, князівно.

І поряд тієї Голови з’явилися ще дві такі ж. З туману виринули. Як із білого млива. І кожна тримала в руці палицю.

– Готуйся, готуйся, – підтвердили й вони. – Твій час уже настав: маєш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…

А вранці в Галич приїхали свати.

З’явившись в княжому теремі, низько вклонилися князеві галицькому.

– Ми – з Новгорода, який Сіверський. Тому й князь наш прозивається новгород-сіверським…

Де той… Новгород, який ще й сіверський? Чи не на краю світу, бува? В якій глухомані-тмутаракані?

Свати були від якогось князя на ймення Ігор…

– Який… Ігор? – кліпала, і сині її очі були повні подиву.

Відповіли:

– Той, котрий сіверський…

І тієї ж миті вона… проснулась. З ляку, що ті волхви за нею приїхали. Від якогось Ігоря новгород-сіверського, що в якійсь там… у якійсь Тмутаракані. Сказавши при цьому:

– Готуйся! Твій час настав!

А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І ні в який Новгород-Сіверський вона їхати не буде. До якогось там Ігоря…

А вранці – після того сну, – в Галич і справді прибули свати. Три білобороді діди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як їй перед тим і снилося, з якогось Новгород-Сіверського, від якогось тамтешнього князя на ймення Ігор.