Тому що заслужила. Щоб звали її, жінку, лише по-батькові. На знак великої поваги до неї та шани, пам’ятаючи про її заслуги перед Руссю. А називати жінку лише по-батькові, минувши її особисте ім’я, – це й була найвища шана і нагорода, що її рідко хто удостоюється…

Що тоді, що тепер.

А втім, Доля – чи хто там ще? – не завжди буває милостивою до жінок. Принаймні до деяких. І тоді одні з них стають Оленами Прекрасними, інші ж – Оленами-зміючками.

Перша за грецькими міфами і сказаннями була найпрекрасніша з усіх сущих на той час жінок, богиня. Це їй, яка так вабила до себе представників гіршої половини роду людського, присвячували – і присвячують, – свої нетлінні твори живописці, поети, музиканти…

Що ж до Оленки-зміючки, то вона потрапила в українську казку про Телесика, з якого намагалася приготувати смаженю, але сама опинилася в печі.

Справді-бо, у Долі, мабуть, є свої улюбленці. Адже чим пояснити, що одна Єва стала прародителькою роду людського, а друга – всього лише коханкою біснуватого фюрера, най земля за ним западеться! Одній Софії захоплений нею чоловік створив диво-парк, що носить її ім’я – «Софіївка», Умань, – інша ж Софія, не дурна і вельми зваблива, як на перший позір, спеціалізувалася на крадіжці чемоданів, за що й отримала прізвисько «Сонька – Золота Ручка» і закінчила свої дні на сахалінській каторзі…

Ох, Доле, Доле, і чому ти буваєш не до всіх представниць прекрасної половини роду людського прихильною?…

…Це не тільки Ігореві під час його втечі з ханського полону Бог указував путь. Пригадуєте:

Бог і їй, Єфросинії з далекого Галича, вказав путь до Сіверської землі, на пограниччя з немирними ворожими степами, де вона й мала звершити те, ще їй було визначено і Господом, і Долею, і самим Провидінням… Стати на віки Ярославною. Просто Ярославною…

Тоді вона ще була давньоруською…

Хоча ті, хто тоді жив, так не вважали, як не вважали і мову свою давньоруською, як ми її з висот сьогодення титулуємо – для них вона була сучасною.

Як і їхня сторона.

Колись у поселеннях східних слов’ян почесні місця займали язичницькі святилища. Де-небудь на горбі чи на іншому якому узвишші, звідки відкривалася далина, на березі річки, під навісом чи й просто неба влаштовувалися капища – жертовники.

Споруджували їх із кам’яних плит, круглі чи овальні, але неодмінно звернені на схід. Навстріч першим промінням сонця.

У капищах завжди підтримували священний вогонь, і його полиски грали на мовчазних, часто набурмосених ідолах, що оточували капище, язичницьких дерев’яних богах.

Іноді капище влаштовували і в тіні священних дерев, чи й у гаях та дібровах – побіля могутніх дубів і старих дуплистих дерев.

Там повсюди лежало священне каміння.

Там були требища, на яких здійснювали треби. Вони пробуджували в людей священні почуття, там молилися хором, звертаючись до богів з проханнями, яким ніколи не було кінця-краю, чи із словами вдячності.

Треби були гамірними, здебільшого переростаючи в масові обрядові празники. Тодішні християни називали їх «кумирськими святами», «бісівськими грищами», «веселощами сатанинськими». На всі околиці ревіли труби, дзвеніли бубни і гуслі, чулося «гудіння» (гра на гудках) і співи бродячих скоморохів, відбувалися всезагальні «стрибання» і «плясання»…

Там приносили жертви з різного приводу (не помажеш – не поїдеш), але всі вони присвячувалися, звичайно ж, богам. І боги брали – так були певні, – ті «хабарі».

Після треб залишалися купи обгорілих кісток і черепів тварин, уламки культового посуду, що їх нині знаходять археологи, розкопуючи давні святилища язичників-слов’ян (Траплялися і людські жертвоприношення – що було, те було, із пісні, як кажуть, слова не викинеш).

Молоде на той час християнство намагалося стерти з лиця землі символи «поганської віри» – святилища, капища, кумирів та ідолів, дерев’яних богів. Князь Володимир перед тим, як хрестити киян, «разрушил храмы и идольские со лжеименными богами», «требища всюду раскрал и посек и идолов сокрушил».

На місці язичницьких капищ повсюди виростали храми і церкви. (Всього дише через 30 років після Володимира у Києві вже було більше чотирьохсот великих і малих церков – нова віра входила назавжди).

З християнством на неписьменну Русь прийшла освіта, з’явилися книги, а в школах вже навчали дітей грамоти.

Але навіть хрещену Русь не так просто було змусити забути язичницьке минуле. І хоч «скверные мольбища идольские» вже неможливо було відновити (що кануло в минуле, те там і залишилося назавжди), але то там, то там ще впродовж віків, особливо в глухих куточках Русі, дажьбожі онуки, як називали язичників-русичів, все ще поклонялися своїм прадідівським богам, лісові і камінню, рікам і болотам, джерелам і горам, сонцю і зорям… Волхви та інші жерці ховалися в лісовій глухомані – їх було вже мало, але вони ще де-де були і з дрімучих хащів, де вони доглядали капища з дерев’яними богами, ні-ні та й підбурювали одноплемінників не коритися новому богові, не визнавати його, а боротися за відновлення старої віри і старих богів. І все то було всує. Русь уже вся була хрещена, і нова віра ставала своєю вірою, а про старих богів – Дажь-бога, Перуна, Велеса, Сварога, Хорса, Ярила, Стрибога, Мокош, Рода і Берегинь вже почали забувати…