В цю мить, не послухавшись наказу капітана, містер Хеліберт та його донька піднялися на ют. Джеймс Плейфер хотів змусити їх повернутись у каюту, але Дженні заявила, що залишиться біля капітана.

Що ж до містера Хеліберта, який щойно довідався про благородну поведінку свого рятівника, то він тільки потис Джеймсові руку, не знаходячи слів, які виразили б його глибоку вдячність.

«Дельфін» повним ходом наближався до відкритого моря. Йому лишалося пройти фарватером ще тільки три милі, а далі вже починалися води Атлантичного океану. Якщо вихід з фарватеру вільний, корабель врятується. Джеймс Плейфер, чудово знав усі особливості Чарлстонської затоки і навіть у густій темряві виконував усі маневри напрочуд упевнено. Отож він мав усі підстави сподіватися на успіх своєї зухвалої виправи.

Аж раптом матрос, що стояв на баку, вигукнув:

– Корабель!

– Корабель?
– повторив Джеймс.

– Так, по лівому борту!

Туман трохи піднявся, і стало видно великий фрегат, що маневрував неподалік від виходу з фарватеру, маючи за очевидну мету перетяти шлях «Дельфінові». Треба було за всяку ціну випередити його, а для цього витиснути з машини найвищі можливі оберти. То був єдиний засіб порятунку.

– Право руля! До кінця!
– крикнув» капітан.

І кинувся на місточок, перекинутий над паровою машиною. За його наказом один із гвинтів загальмували, і під тиском другого «Дельфін» з неймовірною швидкістю почав завертати по дузі з дуже коротким радіусом - здавалось, він обкручується на місці. В такий спосіб він зумів уникнути зіткнення з фрегатом флоту Північних штатів і помчав під повною парою уперед. Тепер усе залежало від швидкості.

Джеймс Плейфер зрозумів, що в цьому його порятунок, порятунок міс Дженні та її батька, порятунок усієї команди «Дельфіна». Фрегатові лишалося пройти до виходу з фарватеру значно меншу відстань, ніж «Дельфінові». По клубах чорного диму, які вихоплювалися з його труб, було видно, що він наддає пари. Та Джеймс Плейфер був не з тих, хто любить пасти задніх.

– Як тиск?
– гукнув він до механіка.

– На максимумі!
– відповів той.- Пара струменить крізь усі клапани.

– Заклиньте клапани!
– звелів капітан.

І його наказ виконали, хоча був ризик, що корабель вибухне.

Швидкість «Дельфіна» зросла ще дужче. Поршні торохтіли з неймовірною частотою, товсті бруси під машиною двигтіли від їхніх майже безперервних поштовхів, і це було видовище, яке змушувало здригнутись найзагартованіші серця.

– Пари!
– кричав Джеймс Плейфер.- Іще пари! Іще!

– Більш неможливо!
– відповів незабаром механік.- Клапани герметично закриті. Топки ущерть забиті вугіллям!

– Ет, ризикувати, так ризикувати! Кидайте туди бавовну, просякнуту спиртом! Треба за всяку ціну проскочити перед цим клятим фрегатом і залишити його далеко позаду!

На ці слова найвідважніші матроси перезирнулись, але не завагався ніхто. Кілька пак бавовни полетіли в машинну залу. Відкрили барило із спиртом і, незважаючи на страшну небезпеку, це пальне почали кидати у вогнедишні пащі топок. Рев полум'я тепер заглушував крики кочегарів, і вони не могли перемовлятися. Незабаром стіни топок розпеклися до білого жару; поршні стугоніли, наче поршні локомотива; манометри показували неймовірно високий тиск; пароплав наче летів над хвилями; всі його шви тріщали; з труби разом із. димом вихоплювалися омахи полум'я; корабель розвинув страхітливу, безумну швидкість, але він більше й більше вигравав відстань у фрегата, він його проминув, почав віддалятися від нього і через десять хвилин вийшов із фарватеру у відкритий океан.

– Порятовані!
– гукнув капітан.

– Порятовані!
– відповіла вся команда, заплескавши в долоні.

Незабаром і маяк Чарлстона почав зникати на зюйд-весті. Блиск його вогню усе слабшав, і, здавалося, «Дельфін» уже в цілковитій безпеці, коли крізь темряву зі свистом промчав снаряд, випущений з .канонерки, що крейсувала десь у океані. Завдяки ракеті, що залишала за ним вогненний слід, було легко простежити за його траєкторією.

То була мить тривоги, яку годі описати. Усі мовчали, злякано дивлячись на параболу, прокреслену в небі снарядом. Нічого не можна було зробити, щоб розминутися з ним, і через півхвилини він із страхітливим гуркотом упав на палубу в носовій частині «Дельфіна».

Нажахані матроси сипнули на корму, і ніхто не зважувався ворухнутись, поки ракета горіла, потріскуючи й сиплячи іскрами.

Але знайшовся один, найхоробріший, який підбіг до цієї жахливої машини нищення. То був Крокстон. Він схопив снаряд своїми дужими руками, не звертаючи уваги на мільйони іскор, що бризкали з ракети. Потім, у одному надлюдському зусиллі, він перекинув його через борт.

Щойно снаряд торкнувся поверхні води, як пролунав страхітливий вибух.

– Ура! Ура!
– в один голос закричала команда «Дельфіна».

Крокстон лише спокійно обтер собі руки.

Через якийсь час пароплав уже розтинав води Атлантичного океану. Американське узбережжя зникло в темряві, й часті вогні, які схрещувались на обрії, свідчили, що артилерійська дуель між батареями на острові Морріс та фортами Чарлстонської гавані була в повному розпалі.

Коли наступного дня зійшло сонце, Американське узбережжя вже зникло за обрієм. Навкруг не видно було жодного корабля, і «Дельфін», зменшивши свою неймовірну швидкість, уже спокійно взяв курс на Бермудські острови.