Начальник дозору наблизився до нього і, побачивши гігу, запитав:

– Що то за шлюпка?

– Гіга з «Дельфіна»,- відповів Джеймс.

– А ви хто такий?

– Капітан Джеймс Плейфер.

– Я гадав, ви давно відпливли й уже ввійшли у фарватери Чарлстона.

– Я готовий до відплиття... Я справді мав уже бути в морі... Але...

– Але в чому ж річ?
– допитувався начальник дозору.

Зненацька Джеймсові сяйнула рятівна думка, й він відповів:

– Одного з моїх матросів замкнули в цитаделі і, щиро признаюся, я про нього забув. На щастя, я згадав про нього, коли ще було не пізно, і ось тепер послав своїх людей, щоб його привели.

– А, це той заколотник, якого ви хочете доставити в Англію?

– Так.

– Тут його повісили б не гірше, ніж там!
– сказав начальник дозору, сам засміявшись із свого жарту.

– Не сумніваюся,- відповів Джеймс Плейфер.- Але хай краще все буде зроблено по закону.

– Тоді успіху вам, капітане, й не бійтеся батарей з острова Морріс.

– Будьте спокійні. Якщо вже я безперешкодно увійшов до гавані, то сподіваюся якось і вийти з неї.

– Щасливої дороги.

– Дякую.

Після цього загін рушив далі, й низький піщаний берег знову поринув у тишу.

Аж ось пробило дев'яту. Це був призначений час. Серце в Джеймса калатало, мов несамовите. Пролунав свист. Джеймс теж відповів свистом. Потім став чекати, нашорошивши вуха і жестом руки звелівши своїм матросам зберігати цілковиту мовчанку. З'явився якийсь чоловік, закутаний у картатий шотландський плед. Він невпевнено розглядався навсебіч. Джеймс підбіг до нього.

– Містер Хеліберт?

– Так, це я,- відповів чоловік у пледі.

– О, слава богу!
– вигукнув Джеймс Плейфер.- Негайно сідайте в шлюпку. А де Крокстон?

– Крокстон?
– здивовано перепитав містер Хеліберт.- Що ви маєте на увазі?

– Той, хто визволив вас і привів сюди, це ваш слуга Крокстон.

– Мене привів сюди тюремник цитаделі,- відповів містер Хеліберт.

– Тюремник?
– вигукнув Джеймс Плейфер.

Він нічого не розумів, і тисячі побоювань обсіли його.

– Авжеж, тюремник!
– вигукнув знайомий голос.- Та він тепер спочиває, як колода, у моїй камері!

– Крокстон! Це ти! Це ти!
– приголомшено повторював містер Хеліберт.

– Хазяїне, не треба зайвих слів! Скоро ви про все довідаєтесь. Ідеться про ваше життя! Скоріше сідайте в гігу.

Троє чоловіків зайняли свої місця в шлюпці.

– Рушай!
– гукнув капітан. Шість весел дружно упали у воду.

– Повним ходом уперед!
– наказав Джеймс Плейфер. І гіга помчала, ковзаючи, мов риба, по темній воді Чарлстонської гавані.

Гнана шістьма дужими веслувальниками, гіга немов летіла над водами рейду. Туман згустився, і Джеймс Плейфер не без труднощів визначив курс за своїм пеленгом. Крокстон умостився на носі шлюпки, а містер Хеліберт на кормі,- біля капітана. В'язень, геть приголомшений несподіваною появою свого слуги, хотів із ним заговорити. Але той жестом руки попросив хазяїна мовчати.

Та через кілька хвилин, коли шлюпка була далеко від берега, Крокстон сам подав голос. Він розумів, скільки запитань крутяться в голові містера Хеліберта.

– Так, мій дорогий хазяїне,- сказав він,- тюремник помінявся зі мною місцем і тепер лежить у моїй камері. Я поклав його там двома добрими ударами кулака - одним у потилицю, другим у живіт, замість снодійного. І це сталося тоді, коли він мені приніс вечеряти. От який я невдячний! Потім я перевдягся у його вбрання, взяв у нього ключі, знайшов вашу камеру і вивів вас із цитаделі під носом у охоронців. Ото й усі труднощі!

– А моя донька, де вона тепер?
– спитав містер Хеліберт.

– На борту корабля, який привезе вас до Англії.

– Моя донька тут, тут!
– скрикнув американець, підхоплюючись із лави.

– Тихше!
– відповів Крокстон.- Ще кілька хвилин, і ми врятовані.

Шлюпка мчала в густій темряві швидко, але трохи навмання. В густому тумані Джеймс Плейфер не міг розгледіти ліхтарів «Дельфіна» і вагався, який обрати напрямок. Темрява була така чорна, що матроси не бачили кінців своїх весел.

– Де ми зараз, містере Джеймсе?
– спитав Крокстон.

– Ми повинні пропливти уже півтори милі,- відповів капітан.- Ти нічого не бачиш, Крокстоне?