— А ти зобов'язана приймати мене таким, який я є — в ім'я того, щоб я утримував їх так, як утримую! І не базікати про те, щоб я «все кинув»! Якщо я кину свої справи, ти перша заспіваєш через півроку! «Кидати» можна дантистові — він нічим не ризикує, та й золота приховано! А я — політик!

— Політик, — з утомленим презирством повторила Олена. — Остогидли мені ваші з'ясування стосунків гірше гіркої редьки!

«Хворе самолюбство — найстрашніша форма деспотизму, — подумав Штірліц. — Цей «політик» з дружиною шмагають себе двома батогами. Один — відчуття власної мізерності, другий — бажання стати могутнім. Він хоче стати великим політиком і поетом, вона — справжньою матроною, господинею, яка задає тон домові. Знайшла кого ревнувати! А я помилився: вона видалась мені розумненькою. Вона ж його справді ревнує! Ревнощі — це лиходійство у формі страждання. Тільки такий лиходій особливо нещасний, оскільки живе в полоні власних гарячкових уявлень. А «політик» мучить себе удаваним усвідомленням провини, бо, коли б він зміг піднятися до розуміння справжньої провини, він звільнився б, геть усе кинув би та й сів писати, якщо йому справді є про що писати. Але він малий і слабкий, щоб зрозуміти вищу провину… Та й, взагалі, чи може нацист зрозуміти провину? Вони дужі тільки тим, що виключили поняття провини з практики взаємовідносин, А ми все одно розіб'ємо їх. Мої тутешні господарі торочать про примат раси. В цьому їхня приреченість. Ми говоримо про примат ідеї. Ідеї рівності усіх з усіма. Вони патякають про майбутнє панування. Підуть за Гітлером п'ятдесят мільйонів німців? Ні. Підуть ті, хто може носити автомати. А це десять мільйонів. За ним не підуть мудрі німці; не підуть поляки, чехи, французи, серби, норвежці, бо вони «неповноцінні люди», вони окуповані. За нами підуть усі ті, кого принизили. Отже, кількісна перевага за нами. Але у веденні війни Гітлер може показати клас. Чи втримаємося? Найголовніше — витримати, виграти час, бо він працює на правду більше, ніж на неправду. На віддалі часу люди точніше розрізняють, хто був ворог, а хто — друг. Це треба перенести й на суспільства, що живуть за людськими законами — добрими чи лихими. Але людині нормальній огидне зло, кожен мріє про добро. Та й час, зрештою, служить добру — цього не заперечиш. Почали ж із вандалізму, як не крути, з вандалізму, і вважали його за єдино можливий і найкращий засіб спілкування. А все-таки навчилися відрізняти чорне од білого. Щоправда, прикро, що на це довелося витратити п'ять тисяч років… Стривай. Добраніч, Штірліц, пора спати. Завтра на мене чекає не філософія, а практика — ОУН».

… Досліджуючи те, з чим йому доведеться зіткнутися віч-на-віч, Штірліц виходив із матеріалів, що їх він зібрав за ці червневі дні.

Політика, вважав він, починається з карти.

Коли розглядати Австро-Угорщину як певну історичну «окостенілість», то кабінетний учений міг би скласти хронологічну таблицю злетів і падінь, причому загальна «крива», навіть у моменти найбільшого піднесення імперії, була б явно спрямована вниз, до занепаду. Конгломерат національностей, зв'язаних лише честолюбними амбіціями Габсбурзької монархії, не міг, звичайно, розвиватися, оскільки розвиток передбачає єдність інтересів значної частини суспільства.

А коли Австро-Угорщину розглядати як таємничі лінії на старій європейській долоні, то не треба бути ворожкою, щоб прочитати минуле і пояснити його.

Гігантська держава включала в себе споконвічні землі Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Італії, Хорватії, Боснії-Герцеговіни, Далмації, Словенії. Монархи ретельно стежили за тим, як складалися географічні карти. Цензори двора звертали особливо пильну увагу на те, щоб «коронні» землі імперії, цебто власне Австрія, Карінтія, Крайна, Чехія і Моравія, Далмація й Галичина, були зафарбовані друкарями в однаковий рожевий, теплий, будуарний колір. Будь-які відтінки — у даному конкретному випадку — каралися негайно й жорстоко. Друкарі, розуміючи, що їм більше нічого на світі робити, окрім як друкувати, розуміли, яка буде їхня доля, коли вони хоч трішечки помиляться, — виженуть у потилицю і нікуди більше не пустять. Книгодрукування — значна професія і має справу не з чим-небудь, а з словом. Придворні друкарі у глибині душі кляли свою молодість, коли можна було зробити інший вибір, ставши лікарем, архітектором, перукарем у найгіршому разі. Так ні ж — потягло ближче до мистецтва, будь воно тричі неладне. Виженуть лікаря — то він в іншому місті з'явиться, і знову — лікар. Не сподобається монархові палац, створений архітектором, відмовлять у роботі, то можна ж і не для коронованих осіб будувати, а для купця чи промисловця — все одно заплатять. А друкареві нещасному куди? Адже він друкував, а не хтось інший! йому й відповідати — за єдиною і невблаганною суворістю закону. Помилки бути не може — йдеться не про що-небудь, а про престиж імперії. Тим-то директор монаршої друкарні, яка друкувала прибуткові карти імперії, особисто, по кілька разів перевіряв склад фарб і старався заручитися візою чиновника, близького до двірських кіл. «Коронні» землі мають бути завжди однакові на колір, щоб ні в кого — боронь боже! — не могло й думки виникнути про щось «таке»…

Воістину політика починається з карти.

Величезні розміри територій, втиснуті у друкарський аркуш, ваблять до себе полководців, народжують тиранів.

Будь-яка людина, хоч трохи знайома з військовою справою, могла зрозуміти, чого Австро-Угорська монархія була така уважна до географічних карт: «клаптикова імперія», яка увібрала в себе землі завойовані, чужорідні, силкувалася, однак, зберегти амбіції колишньої величі, покладаючи надії на доктрину «агресії на Схід».

Саме Австрійська монархія, що відчувала гидливість до інородного слов'янського племені українців (суспільна мета якого аж ніяк не могла збігатися з метою австрійської буржуазії, що розвивалася), вже двісті років тому відкрила у Відні духовну семінарію для українців, а потім, наприкінці вісімнадцятого століття, невдовзі після приєднання Галичини, у Львові ця сама монархія вирішила створити при університеті кафедри, де викладання провадилося «народною мовою».

Розрахунок Відня був точний. Перші випускники Віденської духовної семінарії, навернені католики, прийшли до Львова й організували особливі кафедри. Щойно навернені, як правило, набагато завзятіше служать патронові, монархові, ідеї, аніж той, кому не треба доводити своєї віри й відданості, хто з народження наділений довір'ям оточуючих, бо «коли батько й дід нашої крові, то чого він може бути проти нас»? А ті, чиї батьки й діди були проти, повинні не словом, а ділом показати себе. А що означає «показати себе»? Це означає зникнути як особистість, розчинитися в ідеї патрона, підкорити себе аж до останку служінню новому ідолові.

Гнів, що поволі наростав у безземельних, затурканих українських селян проти поміщицького австрійського насильства, віденські випускники обережно повернули на поляків, таких самих слов'янських інородців монархії. Криваві сутички на межах, селянські підпали польських шляхетських фільварків — усе це шукає суду. І суд приходить — «скорий і праведний». Тож поляки й українці мусять, таким чином, усвідомити, що справедливість до них може прийти тільки із столиці, із далекої й мудрої Австрії.

Усе так і було б, але зіткнення державних інтересів звичайно шукають свого розв'язання зовні, а не всередині. Всередині — це рідко, це революція, що її негайно «обкладають» як барліг, зовнішні сили, котрі прагнуть нав'язати революції свій хід розвитку.

Усе так і було б, але народився Наполеон, який пройшов по Європі, сколихнувши глибинні води царств і монархій. Замість Росії колишньої, невідомої й далекої, з'явилася Росія інша, яка тріумфально увійшла в Париж.

І ось уже ситуація змінюється. Польській шляхті надаються права; а українці в Галичині мають навчатися у школах польської мови; ставка робиться тепер на тиск «з іншого боку». Із Санкт-Петербурга, звичайно, протест: Галичина — слов'янська область, православ'я там було споконвіку. Дійшло це до Галичини, прокотилися по «коронній землі» пожежі, полетіли голови поляків — не австрійців, а тих, кого Габсбурги виставили як щит перед собою: кидаються ж на очевидне, в цьому людина нерідко схожа на бика в кориді — йому, бідоласі, на тореро б, а він усе червоний плащ буцає.