Граф Андрій Шептицький волів нав'язати історії свою ідею, і це не могло не привести до крові, бо логічні побудови, створені у тиші монастирського (банківського, військового, поліцейського) кабінету, завжди грішать надміром владолюбства і деякого самозахоплення.

Доля українського народу, його майбутнє були для Шептицького абстрактним поняттям. Його ідея зводилася до того, щоб зробити народ, цілий народ, якимось зразком наверненого до чужої віри народу, який нею живе. На відміну од інших пастирів Шептицький допускав можливість колаборації з іноземною силою в ім'я торжества цієї своєї ідеї, більше того, в роки першої світової війни був військовим шпигуном Відня — йому платили за інформацію. У глибоко захованій підоснові його вчинків лежала чисто мирська жадоба власництва, яке самоутверджувалося. Цс власництво, що його піхто не викорчував, з роками пішло усередину, перевтілилося — уже визрівши — у те саме владолюбство, яке небезпечне взагалі, а надто у сьогоднішньому світі.

— Тільки талмудисти вважають дерзання, — говорив Шептицький під час першої розмови з Мельником, — гріховним. Першим дерзнув Христос, звертаючись до юрби. Він дерзав, бо знав, що його не зрозуміють, проженуть, викажуть. І тобі треба буде дерзати, Андрію. То тільки здається, що дерзання зовнішнє. Дерзання завжди акт внутрішній, акт, звернений супроти самого себе, проти невпевненості у своїх силах. Можна бути владикою на людях і приймати поклоніння юрби — це утішає. — Шептицький торкнув своїми прозорими, синюватими пальцями нерухомі ноги, безсило розкидані у кріслі-колясці. — Моє — це Він, твоє — вони. Знай: юрба не прощає вагань. Вони, цебто малі й безпорадні, — раби логіки, якої самі позбавлені, — може, через те й дотримуються її. Вони раби вічних величин і понять, саме тому свята церква, знаючи всю правду про інквізицію, зберігає про цей період своєї історії мовчання й по цей день, не піддаючись спокусі відкинути те, що заплямувало святість кров'ю безневинних жертв. Якщо свята церква визнає провину, то це послужить справі безвір'я, бо мільйони засумніваються в нашій істині: «Якщо раз було зло, то чого б воно не повторилося?» Ти зрозумів мене, Андрію? Хто і коли не докоряв би тобі судовою справою, хто б не звинуватив тебе у шпигунстві, пам’ятай: ти не був грішний, ти виявляв нашу віру так, як було можливо. У твоїх вчинках не було гріха: ти жив не власним інтересом.

— Але ж я жив таки власним інтересом, — ледве чутно заперечив Мельник. — Я жив тоді власним відчаєм, голодом, власною приреченістю.

— Ні, — впевнено відповів Шептицький. — Не вважай, що вериги — неодмінний атрибут святої церкви. Ми пестимося, але ми не хочемо нав'язати людям довічну схиму. Ти жив, як жив, але ти віддав себе не дияволові, а другові. Так, так, Андрію, другові. Бо ворог ворога — твій друг. Іди працюй, відпочивай, знайди себе, ти ще відродишся.

Коли нацисти прибрали Коновальця, а друга Андрія Мельника, верткого Ярослава Барановського, арештували у Роттердамі за підозрою, Шептицький легко виклопотав колишньому шпигунові Німеччини паспорта у Варшаві для участі в похороні: Мельник і Коновалець були одружені з сестрами Федак; директор банку «Дністро» — батько семи дочок, і майже всі вони повиходили заміж за лідерів ОУН.

Мельник поховав родича, вернувся до Львова, провів два тижні у монастирі в Шептицького, за браму не виходив, а потім зник, неначе розчинився, — люди Ріко Ярого перевели його нелегально через кордон, щоб — за вказівкою гіммлерівського відомства — коронувати новим «вождем» ОУН — Бандера у в'язниці, а треба ж комусь і далі вести справу.

Перша акція Мельника, коли його «коронували», була акція спритна, лойолівська: він зробив спробу визволити Бандеру, одправивши групу для організації втечі в’язня. Мельник розумів, що молодого Бандеру слід наблизити до себе, стати йому за благодійника — питання визволення вторинне. Чи з наміром, чи то без наміру, але бойову групу було частково знищено, частково схоплено.

Пророкування Шептицького збулося: Мельник відродився з попелу. Тепер він жив то в Берліні, то у Відні, то в Римі, жив у своїх німецьких наставників, і ті зрозуміли його методичну, непомітну, акуратну потрібність. Він рідко виступав, уникав мітингів і зборищ, а все більше сидів на конспіративних квартирах, редагував брошури для «Краю», складав схеми зв'язків підпілля у Львові та Чернівцях, визначав об'єкти для знищення у Польщі та в Совєтів, виявляв друзів, а головне — ворогів, і не явних, не партійців (тих одразу видно), а таких, хто щиро прийняв ідею більшовиків і чесно їй служив, не записавшись навіть до осередку.

Свою істинну потрібність він довів, коли війська Гітлера вдерлися до Польщі: разом із німцями йшли банди Мельника. Ніби за часів пізнього середньовіччя, вони позначали хрестом будинки порогів. СС і СД під час цієї кампанії врахували ще одну важливу якість Мельника: він знав своє місце, він зробив ставку на силу, і він вірив, що ця сила приведе його до сили. Так і сталося. Створений після розгрому Польщі «Український комітет» на чолі з доцентом Краківського університету Володимиром Кубієвичем був кишеньковим, беззаперечно підкорявся Мельникові і виявився єдиною «українською владою» на території генерал-губернаторства, що вирішувала геть усі питання, пов'язані з нацією не як-небудь, а безпосередньо з референтурою намісника Франка. Українських націоналістів Франк підтримував, розуміючи, що вони ввіллються у бойові загони, коли почнеться очищувальний похід на Схід; оунівців використовували тільки у польських районах як силу поліцейську, а в районах українських поліцаями служили ті поляки, яких узяли на службу нацисти.

З початку сорокового року СД доручило Мельникові зайнятися проблемою крові. Необхідно було виявити для ізоляції усіх тих, хто був «забруднений» російським або польським насінням; про єврейське навіть і не говорили. Мельник склав списки (найперше, звичайно, нацистів цікавили комуністи, радянський актив на заводах, у колгоспах, інтелігенція Радянської України). Списки були найдокладніші: на багатьох сотнях сторінок — прізвища, імена, по батькові, рік народження, місце народження, зріст, колір очей та волосся, особливі прикмети, адреси друзів і знайомих.

Ясна річ, у списку не було Андрія Шептицького, нащадка австрійського графа та польської аристократки. Не через те не було його імені у списках, що Мельник хотів приховати це, а тільки тому, що не міг навіть уявити собі Шептицького не українцем.

… Поговоривши з шефом ОУН-М про ті відомості, що надходять з-за кордону, запитавши Мельника про те, яка, на його думку, міцність більшовицького тилу, і вислухавши відповідь, бажану будь-якому німцеві, що перебував на посаді, — мовляв, тилу немає, це різноманітний конгломерат, який потече, розвалиться, мов березнева крига після першого ж дощу, Штірліц побажав співрозмовникові якнайскоріше позбутися прикрої в такі дні недуги і вийшов.