Метр приніс хліб, масло, ковбасу і карафку з горілкою.

— Тсс! Тільки для вас. Привезли із села, це справжнісіньке.

Штірліц одразу ж налив горілки в чарки. Магда поклала свою долоню йому на руку: він тримав чарку зверху, за вінця, як дзвіночок.

— Стривайте. Не треба одразу, — попрохала вона. — Поїжте спершу.

— Мене гарно годують. Дякую, Магдо. Я вип'ю, а ви спочатку попоїжте, гаразд?

Вона обережно прибрала з чола волосся, не відриваючи од нього очей, які здавалися зараз Штірліцу не вуглинками, а бездонними озерцями у північній тайзі посеред маленьких струнких берізок.

«А якщо не з Прип'ятських боліт? — подумав Штірліц, пригадавши у подробицях молодесенького фельдфебеля в особняку гестапо, де тримали Мельника. — А якщо це маневр? Логіка мого розмірковування переконлива, коли й повірять, то повірять мені. З іншого боку, Гітлер може легко відкинути логіку; його вчинки, думки, прагнення позбавлені логіки, тому що вони не спрямовані на пізнання. Він самовиявляється — що вже тут, у біса, за логіка?! Але, з іншого боку, самовиявлятися йому допомагають армія, дипломати, партія, гестапо. Армія не захоче бути приниженою після недавніх перемог. Армія гнутиме на своє. Гітлер навряд чи піде на розрив з армією. Армія, видно, зараз прагне посісти місце, рівнозначне СС і партії. Цс небезпечно. Це так небезпечно, що важко навіть собі уявити. Армія — категорія в Німеччині постійна, решта усе скороминуще».

— Смачно? — запитав Штірліц.

Магда усміхнулась. Усмішка в неї зараз була іншою, такої ще не було на її обличчі жодного разу. Щось довірливе, те, що Магда старанно ховала в собі, з'явилося в її усмішці.

— Знаєте, мій тато працював у ресторані кельнером. Я приходила до нього, коли була маленька, і хазяїн дозволяв частувати одного з членів родини тарілкою супу. Це було у двадцять дев'ятому, під час кризи, пам'ятаєте?

Штірліц хитнув головою і зробив ще один маленький ковток — горілка відгонила буряком.

— Кухар був дуже гарна людина, він підкидав до овочевого супу м'яса. Коли я починала їсти м'ясо, тато знаходив хвилину, щоб підбігти до мене й запитати: «Смачно?» Я дуже боялася, що хазяїн побачить м'ясо у мене в тарілці, та й татко знав, як я цього боюсь, тож він завжди і підходив у той момент, коли я озиралася на всі боки, починаючи їсти м'ясо. Він заспокоював мене своїм запитанням, я це вже аж потім збагнула, а загалом недавно.

— Любите тата?

— Дуже.

— Він живий?

— Ні.

— А мама?

— Жива.

— Маму любите більше?

— Ні, я її люблю з обов'язку, бо вона моя мати. Вона ніколи не розуміла батька, він дуже карався з-за цього.

— Коли я уперше зустрів вас у Ростоку, ви були з якимось чоловіком, — промовив Штірліц, — подумавши, що у столі може бути апаратура для прослухування. Він допоміг поглядом зрозуміти Магді, чому він поставив їй це грайливе, безглузде, але яке викликає довіру запитання. — Чи ж не так?

Магда якусь мить дивилася на нього потьмареними очима, а потім у них знову прозирнули озерця:

— Це був мій приятель, Максе. Він був дуже добра, але нерозумна людина, і мені не хотілося вас знайомити. Отож, — не поспішаючи, додала вона.

«Розумниця. Та й спритна. Яке щастя, що я зараз не сам», — знову подумав він і раптом злякався схожості, що промайнула на Магдиному обличчі, з тим єдиним жіночим обличчям, яке повсякчас жило в ньому ці роки.

На естраді тихо, намагаючись не гуркотіти стільцями, сідали музиканти.

Вони дуже обережно переставляли пюпітри, виймали з футлярів інструменти і стиха гомоніли.

«Несвобода — це коли люди на гулянці змушені поводитись, як важкохворі, затуркані істоти, — подумав Штірліц. — Подробиця, але в усіх країнах, куди приходить Гітлер, музиканти в ресторанах змінюються, і приходить тихомирна стареча. А до того були молоді хлопці».

Скрипаль зробив помах смичком, і музиканти заграли «Нинон, о моя Нинон, солнца светлый луч для тебя лишь одной!».

— Це гарно співав Ян Кіпура, — сказала Магда, — а вони грають банально.

— Вони грають для чужих і те, що чужим до вподоби.

— Налийте мені горілки, будь ласка. Трішечки.

— Трішечки має різні об'єми, — усміхнувся Штірліц. — Показуйте очима — скільки.

І в цей час зайшли Діц та Омельченко з дружиною.

Діц одразу ж угледів Штірліца, помахав йому вітально рукою, Омельченко уклонився, а Олена, неуважно оглянувши зал, так і не змогла побачити його. Вони посідали за столик біля естради — заздалегідь зарезервований, — і Штірліц одразу ж почув розгонистий бас Діца, оберштурмбанфюрер розповідав Олені щось веселе, плутаючи словацькі, німецькі й російські слова. Штірліц устиг спостерегти, як Олена проводила очима той погляд, що його кинув Омельченко на молоденьку офіціанточку, котра розносила сигарети й шоколад, торкнулася пальцями сильної кисті Діца, щось йому шепнула, і вони пішли танцювати. Коли Омельченко опинився за спиною в Діца, той підморгнув Штірліцу, скосивши очі на Оленину голову.