Шрифт:
— Нічого, — Діц заспокоїв Штірліца, і знову самовдоволена несподівана усмішка змінила йому обличчя. — Я відчуваю в собі досить сили.
… Омельченко, пересівши до них за столик, од горілки не відмовився й одразу ж пустився просторікувати — мудро, вишукано, про поезію і живопис, про їх взаємовиключаючий взаємозв'язок — з очевидним наміром сподобатися Магді.
Штірліц, слухаючи його, думав швидко і твердо, п'яна балаканина Омельченка не заважала йому, і, врешті, він вирішив.
— Магдо, чекайте на мене тут, — зненацька мовив він. — Я попереджу метра, що ви затрималися на моє прохання.
— Я опікатиму фрейлейн, — пообіцяв Омельченко, — і розважатиму її танцями, коли дозволите.
— Краще розважайте мене розмовою, — попрохала Магда, уважно глянувши на Штірліца. Він ледь заплющив очі, заспокоївши її, та й рушив до виходу швидко, трохи навіть схилившись уперед, як людина, котра гостро відчуває час, даний, конкретний час, що від нього залежить успіх чи неуспіх його задуму.
У машині він, навпаки, завмер, аж ніби заціпенів, уп'явшись пальцями в холодну баранку, і сидів отак з хвилину. Він думав про те, де зараз Діц може бути з Оленою. Він не міг помилитися. Обличчя в Діца, хтиве і важке, було сповнене нетерпіння й хіті, коли він цмулив «якобі».
«Дурник. Він вирішив, що ми з ним прийшли сюди з однією й тією самою справою, — міркував Штірліц. — Тим-то він звернувся до мене. Він усе розраховує за власною логікою і в міру власних розумових можливостей. Він може, звичайно, вербувати цю Олену — знахідка невелика, хоч, може, й похвалять за розширення агентурної мережі. Та коли я правий і коли ти потягнув до ліжка цю молодичку, яка дуже не любить свого чоловіка, тоді ти станеш моїм рабом, Діц. За стосунки з чужоземкою він підлягає партійному суду. Коли я зроблю те, що я замислив зробити, тоді я не боятимусь твоїх холодних запитань про Магду, і твоя проклятуща зорова пам'ять, хай їй грець, і тобі з нею — більше того, ти дуже будеш потрібний мені найближчими днями, як ніхто інший, Діц».
Штірліц мав обдумати, куди Діц повіз Олену. Конспіративні квартири гестапо на Пачлинській і Славківській були забиті бандерівцями і мельниківцями. Організаційні питання розв'язувалися у краківському управлінні гестапо — туди оунівців не допускали. Коли Штірліц спитав Діца, чи надійно у їхньому офіцерському готелі на Плянтах, що напроти Вавеля, той відповів, що зараз найнадійніше місце саме в цьому готелі — ніхто із сторонніх не має права заходити, «тільки в супроводі наших людей».
Штірліц включив запалювання, поволі закурив та й поїхав до готелю.
Портьє він запитав неуважно, приховуючи позіхання:
— Оберштурмбанфюрер Діц уже в себе?
— Він прийшов двадцять хвилин тому, пане Штірліц. Він прохав попередити, що буде зайнятий роботою півгодини. — Портьє глянув на годинника. — З'єднати?
— Ні, ні. Дякую вам. Я зачекаю його в себе.
Штірліц поляскав себе по кишенях, зосереджено нахмурився, знову поляскав себе по кишенях, досадливо ляснув пальцями:
— Хай йому грець, мій ключ залишився на роботі… У вас є ключ до всіх дверей, чи ж не так?
— Аякже, звичайно.
— Дайте, будь ласка, на хвилинку вашого ключа.
— Я одчиню вам двері, оберштурмбанфюрере…
— Дайте ключа, — повторив Штірліц, — не залишайте поста, я сам умію відчиняти двері.
В їхньому готелі були особливі замки: зсередини замість шпаринки кнопка. Отже, ключа усередині залишити ніяк. Натиснеш зсередини кнопку — двері зачинені; повернеш ключа зовні — одчинено. Штірліц наблизився до дверей того номера, де жив Діц, і прислухався: було увімкнуто радіо, передавали концерт Брамса.
«Здається, Третій», — машинально відзначив Штірліц і плавно повернув ключа, що підходив до всіх дверей, — у військових готелях було запроваджено мати такого універсального ключа. Він зайшов до маленького передпокою тихо, навшпиньки. З кімнати линула музика, сама тільки музика. Штірліц рвучко розчинив двері навстіж. З великої тахти підхопився Діц, який зараз видався Штірліцу крихкотілим і незграбним. У формі він завжди був підтягнутий. Олена повільно натягувала на себе простирадло. Діц вискочив до передпокою — обличчя йому побагровіло.
— Бога ради, пробачте, — сказав Штірліц. — Там Омельченко учиняє істерику…
— Слухайте-бо, Штірліц, — Діц збентежено потер щоки, і на них залишилися білі смуги, — слухайте-бо, це якась нісенітниця.
Штірліц поплескав його по плечу:
— Працюйте далі. Та мерщій вертайтесь.
— Штірліц, що у вас в кишені? Ви фотографували? Ось послухайте, не робіть підлоти, я ж ваш товариш…
— Закінчуйте роботу, — повторив Штірліц, — та мерщій вертайтесь. Потім побалакаємо. Згода?