Шрифт:
— Ну й хитрющий ти чолов'яга.
— Як же ти оцінюєш цю мою рису?
— Я оцінюю її найпозитивніше, хоч ні в Барселоні, ні в Мадріді «юнкерсів» у республіканців поки що немає…
Прага, 1934
Борцов запитав:
— Ви перевірились?
— Що, що? — не зрозумів Пальма.
— Ніхто за вами не йшов?
— Так я ж спитав на прес-конференції, чи можу я зустрітися «вами, і всі чули вашу відповідь.
Борцов перевів шкалу приймача на іншу станцію — передавали останні вісті з Відня.
— Це все правильно, — сказав він, неквапом стягуючи через голову галстук, — тільки виходити вам звідси доведеться з саквояжем, у якому лежать гроші, багато грошей, і вам їх же доведеться провезти через кордон нелегально. Ось у чому вся заковика. Підкинуть вам провокацію тут — що тоді? Пальма посміхнувся:
— Мені казали, що ваші люди дуже бояться провокацій у демократичних країнах.
— Де, де?
— Ну, тут… На Заході…
— А ви не боїтесь?
— Не боюсь.
— Ну, ну…
Борцов підсунув носком черевика великий, з свинячої шкіри портфель до ноги Яна. Пальма згадав, що Борцов не розлучався з цим портфелем і на прес-конференції в «Амбасадорі».
— Це для Відня?
— Так.
— Чиї це гроші?
— Наші.
— Чиї? — ще раз спитав Пальма.
— Це гроші наших людей… Вони зібрали їх в осередках МОДРу. Наші люди живуть ще далеко не так добре — я маю на увазі матеріальний аспект, — як нам хотілося б. Але вони допомагають товаришам по класу.
— А може, все-таки спершу треба зробити так, щоб ваші люди жили краще від усіх інших, а потім уже нехай собі допомагають товаришам по класу?
— Тоді не треба вам морочитися з оцим портфелем… — суворо сказав Борцов. — Я його відвезу назад, і, як кажуть ваші американські контрагенти, все «о'кей».
— У Відні вб'ють шуцбундівців, якщо я не привезу грошей…
— Невже? — здивувався Борцов. — Що ви кажете?
— Ви вмієте бити аперкотом.
— Тобто?
— Це удар знизу, прихований, — відповів Пальма.
— Дуже не люблю бити, Ян. Не моє це діло. Та й не ваше, хоч батько й намагався вас учити зовсім протилежному.
— А вам звідки це відомо?
— Це нам відомо від Лізл…
Пальма намагався згадати, хто така Лізл, але не міг. Він запитливо глянув на Борцова.
— Ну, Лізл, із Кента…
— Боже мій, звідки ви знаєте цю стару?! Може, ви за сумісництвом служите Шерлоком Холмсом?
— Я не служу Шерлоком Холмсом, — спроквола відповів Борцов, — а от товариш Вольф чекатиме вас на віденському вокзалі завтра, о тринадцятій п'ятнадцять, і саме йому треба передати ці гроші.
— Він серйозна людина?
— Цілком.
— А чому ви мені про це говорите? Я читав шпигунські романи, там усе відбувається інакше. Коли ви не боїтесь, що нас почують через радіо, то поясніть, чому ви так довірливо розмовляєте зі мною про Вольфа?
— Я розмовляю з вами так відверто, бо маю на це підстави.
— Які саме?
— По-перше, я знаю, що ви були чесним хлопцем у Відні.
— Вольф вам розповів про машину?
— Машина — це дрібниця. Доброчинність у вашому суспільстві — одна з форм хобі. Просто ви нічого не публікували ні в Ризі, ні и Парижі, ні в Лондоні, як я помітив.
— Я багато писав їм.
— Тим краще. Це добре, коли в газетах не друкують ваших репортажів з Відня — значить, вони об'єктивні.
— Це все?
— Чому все? Мені про вас розповідав керівник вашого дискусійного гуртка в університеті.
— Ви знаєте нашого старого?!
— Знаю.
— Що він вам іще про мене розповідав?
— Багато. Він розповідав, наприклад, як ви хотіли побудувати барикади на лондонських вулицях, коли був загальний страйк.
— Побудую. Дуже скоро побудую.
— Ну й погано.
— Чому погано?
— Коли барикади будують такі люди, як ви, ми називаємо це лівацьким авантюризмом. Коли вам скучно і хочеться сильних відчуттів — їдьте в Полінезію… Танок живота, стрілянина з лука, полювання на тигрів та інші розповіді…
— Це несерйозна розмова.
— Якщо ви хочете серйозно розмовляти, то я просив би вас умовитися з Вольфом: чим ви зможете допомагати нам у майбутньому?
— Ви пропонуєте мені стати російським шпигуном?
— «Російський шпигун» — поняття, яке мало смисл лише до двадцять п'ятого жовтня сімнадцятого року. Тоді була Російська імперія. Тепер є Радянський Союз.