На ранок, хоч жодна хвиля і не обрушилася на «Єретик», я прокинувся весь мокрий. Певно, човен почав пропускати воду. Очевидно, нападник вночі пошкодив гумове дно своєю шкурою, шорсткою, немов наждаковий папір. Треба якнайшвидше пливти до берега, бо становище моє зовсім загрозливе. Поплавці лишилися неушкодженими, і повітря не виходить з них. Зате крізь малесенькі отвори просочується вода, і я нічого не можу зробити. Кожні п'ять годин, коли вода збирається до рівня дерев'яного настилу, доводиться виерпувати її. Десять днів, аж до Барбадосу, я мусив займатися цим.

Мізерний сніданок на борту «Аракаки» призвів до неприємних наслідків. Мене весь час мучить різкий біль і спазми в шлунку. З'їдаю я за день стільки ж, скільки і до зустрічі з «Аракакою», проте знемагаю від позіхань, як це часто буває із зголоднілою людиною. Тим часом раніше, протягом п'ятдесяти днів, цього не помічалося. Ночами мене переслідують «гастрономічні» кошмари. Найчастіше сниться один і той же сон — курка з рисом. Чому — я і сам не знаю.

Почав користуватися новою картою. Стару, загальну карту Атлантики згорнув і тепер прокладаю курс на спеціальній карті Карібського моря. Великий масштаб створює враження, що пройдено значно більшу відстань. Аж дивно!

22 грудня. Ледве запломеніла ранкова зоря, я прокинувся і був дуже здивований, побачивши великий вантажний корабель, що тільки-но обігнав «Єретика». Човен плив одним курсом з кораблем, і не помітити мене було просто неможливо. Вирішивши передати рідним вісточку, я запалив бенгальський вогонь, щоб зупинити корабель. Але корабель повільно віддалявся од мене. Я подумав, що ніхто не помітив моїх бенгальських вогнів. Схопивши останній, я кинув його високо вгору. Моя імпровізована ракета окреслює вогненну траєкторію, і тоді корабель повертає назад. Пришвартуватися до нього було трудніше, ніж до «Аракаки», бо океан у цей день був дуже неспокійний. Це було голландське судно, яке прямувало в Порт-оф-Спейн на англійському острові Трінідад — найпівденнішому з островів Антільської групи. Я хотів попросити капітана повідомити на острів Барбадос і Мартініку про моє прибуття найближчими днями і, крім того, взяти якусь страву (звичайно, не рибу, хай їй чорт!), щоб як слід зустріти різдвяну ніч, коли до того часу я не висаджусь на землю.

Капітан виявився дуже люб'язною людиною і запропонував мені чашку кави. Координати мої підтвердилися: «Єретик» справді перебував на 13°50? північної широти і 58°20? західної довготи.

З капітаном у нас відбулася така розмова.

— Як це ви умудрились, капітане, пройти мимо і не помітити човна?

— Ми його помітили і підпливли дуже близько, навіть зробили коло, але ніяких ознак життя не помітили. Ми подумали, що це кинутий спортивний човен, і рушили далі. Тільки ваші сигнали примусили нас повернутися.

— Ви говорите: ніяких ознак життя, капітане? А підняте вітрило, спущений у воду руль, радіоантена — хіба це не ознаки життя? Ви не помітили мене, поки я сам не примусив вас це зробити. А коли б я справді був потерпілим, напівживим і неспроможним покликати на допомогу, ви б мене любісінько покинули вмирати, чи як?

Очевидно, капітан просто не замислювався над такими питаннями. Неможлива річ, але йому навіть не спало на думку дати сигнал, щоб подивитися, чи відгукнеться хто на нього.

Нехай читач не думає, що цей випадок винятковий і незвичайний. Ще в Середземному морі ми помітили, що для пасажирських пароплавів найголовніше, в усякому разі важливіше за життя потерпілого, — розклад. Це не кораблі, а справжні морські трамваї. Вони зупиняються тільки тоді, коли якийсь пасажир помітить щось підозріле, а інакше спокійно пливуть своїм курсом.

Я знову сів у човен і, позначивши на карті своє місцеперебування, пересвідчився, що незабаром — «кінець одіссеї». Мені лишилося подолати миль 70 на південний захід, щоб пристати до північного узбережжя Барбадосу. Сильний вітер гнав човен, і, вирахувавши приблизну швидкість «Єретика», я сподівався побачити спалахи маяка на північному березі острова між дванадцятою і другою годиною ночі по Грінвічу. Біле світло цього маяка видно за 20 миль.

За день я дуже втомився. Хоч я добре розумів, що берег ще дуже далеко, все ж не міг одірвати очей від горизонту, наче сподівався на якесь чудо.

Заснув я солодко і спав спокійно до другої половини ночі, потім прокинувся і став на останню вахту… О пів на першу небо раптом осяяв яскравий спалах, а за ним через кілька секунд — другий. Я кинувся до хронометра. Не минуло й десяти секунд, як новий спалах освітив хмари. Вперше за шістдесят п'ять днів плавання я знову встановив зв'язок із землею: це були відблиски маяка в нічних хмарах.

У цю мить я перебував миль за 16 від північного узбережжя острова Барбадос. Лишалося щонайменше дванадцять годин, щоб обміркувати, як краще пристати до берега. Отже, я ще міг виспатись як слід, але так був схвильований наближенням землі, що довго сидів на поплавці і, як зачарований, дивився на спалахи світла, мимоволі рахуючи секунди. Ці спалахи справляли на мене враження якогось чуда. Може, це й справді було чудо? Минуло години дві, поки я переконався, що все це не фантазія і не сон.

Для тих, хто вперше підпливає до Барбадосу, одного з найбільших «островів Антільського архіпелагу, його східний берег зовсім неприступний. Північне узбережжя острова являє собою суцільне нагромадження скель, об які безперервно розбиваються хвилі. Вздовж південного берега на протязі милі тягнеться смуга рифів, відокремлена од острова вузькою протокою. Смуга рифів порізана багатьма проходами, але скористатися ними можуть лише ті, хто добре знає ці місця.