Цей переліт страшенно втомив мене, і я вирішив на кілька днів відкласти повернення в Європу, хоч знав: мене нетерпляче чекають рідні й друзі. Більшу частину часу я проводив у готелі, лежачи в ліжку, або в маленькому порту Сег-Харбор, де жили мої друзі в будинку під чарівною вивіскою «Білий кит».

6 січня ввечері я знову сів у літак. Ми летіли за маршрутом: Нью-Йорк — Монреаль— Гандер — Париж. Під час зупинки в Монреалі мене впізнали багато молодих французів, що живуть у Канаді. Вони привітали мене з щасливим закінченням подорожі через океан і почали фотографувати під спалахи магнію. Це дуже здивувало одну артистку, що саме піднімалася в літак. Вона кивнула головою в мій бік і запитала:

— Хто це?

— Доктор Бомбар.

— Доктор Бомбар?

— Авжеж, той, що недавно переплив Атлантичний океан.

— Але ж я теж перелечу океан! — відповіла вона.

Стюардеса залишила артистку, навіть не пояснивши, що умови моєї подорожі мали «трохи інший характер».

І ось внизу Париж. Я бачу натовп людей, що очікують мене. Хвилююся невимовно, наче школяр перед екзаменом… Літак приземляється, відчиняються дверцята — і я, розгублений, стою перед гомінким і привітним морем друзів, які прийшли зустріти мене. Коло з'єднано, подорож закінчено.

Подорож на «Єретику» закінчено. Тепер я докладу всіх зусиль, щоб мою «єресь» зрозуміли, щоб вона стала вірою для потерпілих на морі.

Кожна жертва корабельної аварії може досягти землі, причому не в гіршому стані, ніж я. Я теж був звичайним потерпілим, як і всі інші. Моє здоров'я не являє собою чогось виняткового. До війни я тричі хворів на жовтяницю, а в післявоєнний період переніс тяжке захворювання від недоїдання. Отже, в мене не було ніяких переваг перед іншими людьми, що здійснюють таке ж плавання. Звичайно, за час плавання я схуд, але все ж дістався до берега. Наголошую, йдеться не про хороше життя, а про те, як вижити протягом часу, потрібного для того, щоб дістатися до берега або зустріти корабель.

Тепер я стверджую: море може справді забезпечити їжею і питвом у такій кількості, якої вистачить, щоб упевнено вирушити в плавання назустріч порятунку.

Протягом 65 днів подорожі від Канарських до Антільських островів мені дуже не щастило. Проте мій експеримент аж ніяк не можна вважати подвигом або чимось винятковим.

Я схуд на двадцять п'ять кілограмів і переніс немало різних хвороб. Моя шкіра стала сухою і вкрилася сипом та виразками, а на пальцях ніг злізли всі нігті. Різко погіршав зір, через тривале голодування помітно зменшилася сила м'язів. Але я досяг мети!

Під час плавання я харчувався виключно «продуктами» океану — рибою, планктоном, а пив морську воду. І треба сказати, що білків та жирів у мене було досить. Проте недостатня кількість цукру викликала сильне виснаження організму. Це практично підтвердило правильність моїх лабораторних дослідів перед подорожжю.

Ще один доказ, як розум може впливати на фізіологію потерпілого: психічний голод після зустрічі з «Аракакою» значно гірше вплинув на моє здоров'я, ніж справжній фізіологічний голод, який ми терпіли з Пальмером тривалий час у Середземному морі. Психічний голод, якщо можна так висловитися, не є справжнім голодом, це лише бажання попоїсти чогось кращого, а бажати і не одержувати — небезпечно. Фізіологічний голод через перші сорок чотири години викликає біль, схожий на спазми і судороги, що згодом припиняються. Натомість з'являється сонливість, млявість і знесилення.

У першому випадку організм випалює себе, у другому — тліє.

Медичний огляд показав, що ніякого захворювання, викликаного нестачею вітамінів, у мене не було. Отже, планктон усе-таки дав мені потрібний для організму вітамін С.

Дощову воду я зібрав тільки через 23 дні. Таким чином, я довів протягом перших 23 днів, що риб'ячим соком цілком можна вгамувати спрагу, що питво теж можна добувати з моря.

Від часу відплиття з Монако я 14 днів пив морську воду і 43 дні — риб'ячий сік. Так я переміг згубну на морі спрагу.

Мої медичні висновки будуть докладно висвітлені в дисертації. Крім того, разом з працівниками міністерства військово-морського флоту я напишу довідник для потерпілих на морі, де буде зібрано висновки з мого експерименту.

Одразу ж хочу підкреслити, що рятувальний човен може протриматися у морі значно більше ніж 10 днів. Він має всі потрібні морехідні якості, щоб врятувати потерпілому життя. «Єретик» — один з типів таких рятувальних човнів. Я хочу також скласти для потерпілих докладний розпорядок дня, який допоміг би активно і з користю проводити час і разом з тим зберіг би волю до боротьби.

Щоб вселити надію й віру в порятунок, непогано було б написати на човні: «Пам'ятайте, одна людина вже зробила цю подорож у 1952 році».

Мій експеримент доводить, що ніхто не мусить ризикувати своїм життям, коли ризик не пов'язаний з громадською користю.

Сподіватися — значить прагнути до кращого. Потерпілий від корабельної аварії, позбавлений всього після катастрофи, може і повинен надіятися. Доля одверто ставить перед ним дилему: жити або вмерти, і він мусить напружити всі свої сили і волю, щоб знайти в собі мужність для боротьби з відчаєм, і вижити.