Вона легенько натисла якусь кнопку. Світло пригасло, і спалахнув промінь шістнадцятиміліметрового проектора. На білій стіні два ковбої заходилися збивати один одного з ніг.

— Як ви можете в такий час дивитися фільми? — дорікнув я.

— Треба ж мені настроїтись на те, щоб добре врізати у вухо містеру Голякові, якщо він з'явиться й завтра вночі.

— Не жартуйте з цим. — Я поглянув крізь скляні двері на безлюдний берег, де тільки білопінні хвилі шуміли серед темряви. — Ви гадаєте, він подзвонив вам, сказав, що я в Енні, а потім прийшов на берег і став отам?

— Ні. Той голос йому начеб не пасував. Мабуть, це двоє різних людей. Господи, я не знаю, але мені здається, що отой на березі, оголений, просто якийсь психопат, ексгібіціоніст — так їх називають, еге? А то чом би йому зразу не вдертися в дім і не згвалтувати стареньку, або вбити, або й те і те? Ні, в дрож мене вганяє другий, той, що дзвонив по телефону.

Знаю, подумав я, сам чув, як він дихає.

— Отой, як судити з голосу, справжній монстр, — додала Констанс.

Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою до книжки Крамлі.

— Констанс… — почав був я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.

— Я маю на південь звідси деяке нерухоме майно, — сказала Констанс, — і завтра поїду гляну, як там що. Подзвоніть увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?

— Все що завгодно. Ну… майже все.

Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив з ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.

— Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.

— Хто?

Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.

— Один сучий син з мого минулого, — сказала вона. — Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.

Біля круглої будівлі каруселі загальмував легкий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, з чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові в нього був масивний шолом з темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розглядіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх — і чоловіків, і жінок, і дітей, — і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.

За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше — двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.

Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів, розставивши ноги, на мотоциклі й дивився на мене крізь свій темний щиток.

— Прийшли в гості до старого? — Сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. — Добре! Ходімо.

Він поставив мотоцикла на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі й зник в одній із кімнат.

Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.

Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з'явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само в шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.

— Ну що ж, — промовив він під шоломом, — як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?

Я залився краскою.

Він засміявся і скинув шолом.

— О боже, — мовив я, — це справді ви.

— Старий, — сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. — Чи молодий. Котрий з нас вам більш до вподоби?

Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути сходами вниз, перше ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.

— Усе залежить від того, — заторохтів я, — котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіген.

Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, — і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.

Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.

Я заплющив очі від золотистого сяйва.

Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.

— З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? — відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.