— О боже. Це ви про отого, про кого я подумав?

Я кивнув головою.

— Про ту «кралю»? — перепитав Крамлі. — Про гомика?..

В цю мить у воді щось лунко хлюпнуло.

Ми обидва аж підскочили.

— Господи, що воно таке? — вигукнув Крамлі, вдивляючись у повите темрявою море.

Констанс повернулася, зрадів я.

Потім і собі втупився в темряву й зрештою сказав:

— Тюлені. Вони часто запливають сюди й граються.

Потім долинуло ще кілька сплесків підряд, і все помалу затихло: невидима морська звірина віддалилась у темряву ночі.

— Хай їм чорт, — мовив Крамлі.

— Проектор у вітальні крутиться, — сказав я. — Радіола й досі грає. В кухні гаряча духовка, і щось там печеться. В усіх кімнатах світло.

— Треба дещо повимикати, поки ця клята халабуда не згоріла.

Ми знов пішли по слідах Констанс Реттіген до її залитої ясним світлом фортеці.

— Погляньте, — раптом прошепотів Крамлі. Він дивився на східний обрій. — Що це там?

Над самим обрієм виднілася тоненька смужка холодного світла.

— Світанок, — відказав я. — А я думав, він ніколи вже не настане.

Вранішній вітер уже змів з піску сліди Констанс Реттіген.

А берегом до нас простував, раз по раз озираючись, містер Шейпшейд із бляшаними коробками з кінострічками під пахвами. Саме в цю хвилину десь там позаду величезні чудовиська зі сталевими зубами, звівшись із моря на поклик біржових ділків, трощили його кінотеатр.

Побачивши мене й Крамлі на терасі будинку Констанс Реттіген, Шейпшейд глипнув на наші обличчя, потім на пісок і зрештою на океан. Він зрозумів усе без слів — такі бліді були в нас обличчя.

— Вона повернеться… — знай повторював він. — Вона повернеться… Констанс нікуди звідси не піде. А то з ким же я крутитиму фільми, боже мій, з ким?.. Ні, вона повернеться, неодмінно! — З очей його потекли сльози.

Ми полишили на нього порожній будинок і поїхали назад до мого помешкання. По дорозі детектив-лейтенант Крамлі, виливши на мене гнівний потік найдобірніших епітетів, як-от: курячі мізки, тупа довбешка, бредня, лайно собаче, — навідріз відкинув мою пропозицію зганяти до тієї бісової каруселі й розпитати фельдмаршала Ервіна Роммеля чи його вбраного у трояндові пелюстки красунчика-дружка, схожого на танцівника Ніжінського.

— Хіба що через день-два. Звісно, якщо та навіжена баба не припливе назад додому. Отоді я почну ставити запитання. А поки що… Не буду ж я гребтися в кінських яблуках, щоб знайти коня.

— Ви на мене сердитесь? — спитав я.

— Сердитесь, сердитесь… Чого б я мав сердитися? Серджуся? Господи, в мене од вас голова обертом іде. Але сердитись?.. Ось вам долар, прокатаєтесь десять разів на тій каруселі з музикою.

Він висадив мене, підштовхнув до моїх дверей і з хурчанням поїхав геть.

Увійшовши в кімнату, я поглянув на Келове старе піаніно. Покривало зсунулось, відкривши його великі жовто-білі зуби.

— Не скалься, — кинув я.

Того дня по обіді сталося три події.

Дві були приємні. Третя — жахлива.

Надійшов лист із Мехіко. В ньому було фото Пег. Вона розфарбувала собі очі сумішшю коричневого й зеленого чорнила, щоб нагадати мені, якого вони кольору.

Потім принесли листівку від Кела, зі штемпелем Хіла-Бенда.

«Синку, — писав Кел, — ви там настроюєте моє піаніно? Я ранками катую людей у тутешній пивничці. В цьому містечку повно лисих. Вони й не уявляють собі, як їм пощастило, відколи я тут. Учора підстригав шерифа. Він дав мені двадцять чотири години на те, щоб забратися з містечка. Завтра зранку газую в Седейлію. Хай вам щастить. Ваш Кел».

Я перевернув листівку. На ній була фотографія місцевої дивовижі — ящірки-ядозуба з чорними й білими смугами на спині. Збоку Кел незграбно прималював себе, так що вийшло, ніби та ящірка — музичний інструмент, а він сидить і грає на його темних клавішах.

Я посміявся і вирушив берегом на північ, до помосту в Санта-Моніці, міркуючи, що сказати отому химерному чоловікові, який живе своїм подвійним життям над рипучою каруселлю.

— Фельдмаршале Роммель! — гукнув я. — Як і чому ви вбили Констанс Реттіген?

Та на безлюдному березі нікому було мене почути.

Карусель крутилася без музики.

Власне, механічний орган працював, але його дірчаста музична стрічка розмоталась, і тільки кінець її раз по раз хляпав об валики.

Хазяїн каруселі не вмер у своїй касовій будці, тільки був смертельно п'яний. Він навіть не спав, але начебто й не чув, що музика мовчить і його коні скачуть під хляпання отієї скибки швейцарського сиру в зубах великої машини.

Я занепокоєно оглянув усю цю картину й уже збирався рушити нагору, коли помітив на доріжці обертового іподрому тріпотливі клаптики паперу.