— Не я, містере Шейпшейд.

Я рушив у туман.

— Вас не пойняла туга? — гукнув він мені вслід.

— Здається, ні.

— Ну, коли так здається, то ні!

Навколо була вже справжня ніч.

Кафе Модесті зачинилося раніше, ніж звичайно, до завтра чи назавжди — я не знав; отож розпитатися там про Вільяма Сміта, про його святкову стрижку чи вечерю було годі.

Поміст потопав у темряві. Світилося лиш в одному вікні — у картковому будиночку А. А. Шренка.

Я позирнув туди.

І, наче злякавшись, той приречений вогник миттю згас.

— Поганий рис? — перепитав Крамлі по телефону. Але тепер, коли він почув, що це я, голос його зазвучав привітніше. — Що за дурниця?

— Крамлі, — сказав я і проковтнув клубок у горлі, — я маю ще одне ім'я до нашого списку.

— До якого списку?

— Того, де жінка з канарками…

— То не наш список, а ваш…

— Шренк, — сказав я.

— Що?

— А. А. Шренк, психолог-практик з венеційського помосту…

— …а також ворожбит на картах таро, чорнокнижник, нумеролог-аматор, п'ятий вершник Апокаліпсиса?

— Ви його знаєте?

— Синку, я знаю геть усіх на помості, під помостом і навколо помосту, кожного бешкетника й громила, кожного пропащого п'яницю, що ночує на пляжі й прокидається від свого мертвого сну, тільки як зачує на світанні дух сімдесятидев'ятицентового шмурдяку. Кажете, А. А. Шренк, отой жалюгідний шибздик? І слухати не хочу!

— Не кладіть трубку! Я побачив знак на його обличчі. Він сам цього напитує. Тепер на черзі він. Торік я надрукував у «Десятицентовому детективі» оповідання про два зустрічні поїзди, що зупинилися на станції один проти одного. І ось один пасажир дивиться на пасажира у вікні напроти, в другому поїзді, вони обмінюються поглядами, і перший пасажир розуміє, що йому не слід було дивитись туди, бо той чоловік у другому поїзді — вбивця. А вбивця все дивиться на нього й посміхається. Ото й тільки. Посміхається. І перший розуміє, що він приречений. Він відводить погляд, сподіваючись, що це його врятує. Одначе той другий, убивця, й далі дивиться на нього. А коли мій герой знову кидає погляд туди, у вікні вагона напроти вже нікого нема. І він здогадується, що вбивця подавсь до виходу. А за хвилю той з'являється уже в цьому поїзді, в цьому ж таки вагоні, йде проходом і сідає просто позаду мого героя. Жах? Жах.

— Чудова ідея, але в житті так не буває, — сказав Крамлі.

— Буває, і то частіше, ніж ви думаєте. Один мій знайомий подорожував торік «ролс-ройсом» по країні. Він їхав через Оклахому, Канзас, Міссурі й Іллінойс, і по дорозі його машину шість разів мало не випхнули за огорожу шосе люди, яких дратував такий дорогий лімузин. Коли б вони досягли свого, то було б не що інше, як убивство.

— Це інша річ. Дорогий лімузин є дорогий лімузин. Їм було байдуже, хто в ньому сидить. Убити — і край. А те, про що ви кажете…

— В цьому світі є сівачі смерті й шукачі смерті. Той старий з трамвайної станції був шукачем смерті, так само як і жінка з канарками. У них це в очах написано: мовляв, зробіть мені ласку, вбийте мене, позбавте життя назавжди… І Шренк, — докінчив я. — Головою закладаюся.

— Не треба, — мовив Крамлі, нараз стишивши голос. — Ви славний хлопчина, але ж ви ще зовсім зелений.

— Шренк, — повторив я. — Тепер, коли гине поміст, він також неминуче має загинути. Якщо його ніхто не вб'є, він прив'яже собі на шию «Занепад Заходу» та «Анатомію смутку» й шубовсне у воду з руїн дальшого кінця помосту. Шренк…

Неначе погоджуючись зі мною, десь в африканському заповіднику Крамлі кровожерно рикнув лев.

— Саме коли ми з вами почали так добре ладнати, — мовив Крамлі.

І поклав трубку.

Уперше за довгі тижні, місяці, роки по всій Венеції піднімалися штори на вікнах.

Так ніби наше містечко біля океану на час прокидалось перед тим, як заснути навіки.

У невеликому, поквецяному лускатою білою фарбою бунгало навпроти мого помешкання того дня також підняли штори, і…

Коли я пізно ввечері повернувся додому й поглянув туди, то аж остовпів.

На мене пильно дивились очі.

Не просто двоє очей, а з десяток, навіть не з десяток, а із сотню чи, може, й більше.

Очі були скляні й лежали у вікні блискучими рядками, а деякі окремо на невеличких підставках.

Очі були голубі, темно-карі, ясно-карі, зелені, жовті.

Я перейшов нашу вузеньку вулицю й став перед вікном, розглядаючи ту казкову виставку інвентаря для гри у кульки.

— Ціни б їм не було на шкільному подвір'ї! — промовив я сам до себе.

Очі не сказали нічого. Вони мовчки спочивали на своїх підставочках чи виблискували, розкладені на білій оксамитовій постілці, втупивши незворушний погляд крізь і поза мене, в якесь холодне майбутнє за моєю спиною.

Хто зробив ті скляні очі й виставив у вікні, чекаючи нагоди продати їх і вправити комусь в очниці, я не знав. Та байдуже хто, але то був ще один з невидимих венеційських підприємців і торговців. Мені траплялося мимохідь бачити в печерних глибинах цього будинку гострий пучок сліпучого блакитно-білого полум'я і чиїсь руки, що ворожили над важкими краплями розтопленого скла. Але обличчя старого (в нашій каліфорнійській Венеції всі люди старі) ховалося під грубою металевою маскою із скляним віконцем, з якими працюють електрозварники. І здаля видно було тільки, як фокусується ще один пильний погляд, як народжується нове око, що наступного дня ляже на постілку у вікні, мов яскрава кругла карамелька.