Крамлі взявся до друкування.

А я до пива.

Тієї ночі, о десятій хвилині на другу, хтось підійшов і став у мене під дверима.

«О боже! — подумки заволав я, прокинувшись. — Прошу тебе, не треба цього знов!»

У двері постукали, потім загрюкали, потім затарабанили. Хтось добивався до мене.

Не будь боягузом, звелів я собі. Поклади цьому край. Ну ж бо…

Я підхопився з ліжка й розчахнув двері.

— Який у вас чудовий вигляд у цих драних спортивних трусах! — сказала Констанс Реттіген.

Я схопив її в обійми і закричав:

— Констанс!

— Ну, а хто ж би в біса ще?!

— Але ж… але ж я був на вашому похороні.

— І я була. Чорт забирай, наче за часів Тома Сойера! Всі ті кретини на березі, і той безглуздий орган… Ну, влазьте мерщій у штани. Гайнемо звідси. Раз-два!

Почувши знадвору гарматний гуркіт старезного побитого «форда», я рвучко застебнув змійку на штанах.

Ми їхали понад берегом на південь, і я знай повторював:

— То ви жива…

— Годі вже мене ховати, і висякайте носа. — Констанс засміялася до безлюдної дороги попереду. — Милий боже, я всіх пошила в дурні.

— Але навіщо, навіщо?

— Як це навіщо, любчику, адже той мерзотник і далі щоночі стовбичив на березі.

— А ви йому не писали, цебто не запрошували?..

— Запрошувала? Боже, який несмак!

Вона спинила машину на задвірку свого замкненого арабського форту, запалила сигарету, пахнула димом у віконце й повела поглядом навколо.

— Нікого не видно?

— Він більш не прийде, Констанс.

— От і добре! А то вигляд він мав щоніч принадніший. Коли тобі сто десять років, то бачиш уже не чоловіка, а штани. До того ж мені здавалося, що я знаю, хто він.

— Ви не помилилися.

— Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякий припас і залишила там оцього «форда». А сама повернулася.

Вона вискочила із старого «форда» й повела мене до задніх дверей будинку.

— Вночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з'явився, побігла на берег, гукнула: «Йди ти під три чорти!» — та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. З півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом нa південь і вийшла з води проти свого старого бунгало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувала себе пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую. Без фізіології.

Вона поцілувала мене, відімкнула будинок, а тоді ми пройшли до чільних дверей, що вели на прибережну терасу, й широко розчахнули їх, даючи вітрові шарпати завіси й мести на плитки піском.

— Господи, хто це в біса тут жив? — вигукнула Констанс. — Я наче власний привид, що повернувся додому. Мені тут уже ніщо не належить. Ви коли-небудь відчували, повернувшись після довгої відсутності, як усі предмети в домі — меблі, книжки, радіоприймач — немовби ображаються на вас, як ото занедбані коти? Не хочуть вас визнавати. Відчували? От і тут суща домовина.

Ми пройшлися по кімнатах. Меблі, вкриті, наче простирадлами, білим порохом, занепокоєно ворушилися, невдоволені тим, що їх потурбували.

Констанс висунулась із чільних дверей і голосно гукнула:

— Гаразд, сучий сину! Хай тобі сто чортів! — Тоді повернулася до мене. — Знайдіть ще шампанського. Замкніть будинок. У мене від нього мурашки по спині бігають. Геть звідси.

Тільки безлюдний берег та безлюдний будинок бачили, як ми від'їжджаємо.

— Ну як? — гукнула Констанс Реттіген проти вітру.

Вона спустила брезентовий верх свого «форда», і ми мчали в потоці прохолодно-теплого нічного повітря, що розвівало нам волосся.

Зупинились ми на великій піщаній косі за будиночком край напіврозваленого причалу, і Констанс пішла перевдяглася в купальний костюм. На піску перед будиночком ще жевріли головешки від невеличкого багаття. Констанс підкинула на жар паперу та трісок і, коли зайнявся вогонь, поклала туди кілька сосисок на виделках, а тоді сіла поруч мене зі склянкою шампанського, пустотливо, наче мавпочка, поляскуючи мене по колінах і шарпаючи за чуба.

— Бачите оту купу плавнику? Це все, що лишилося від «Діаманта», кафе-дансингу на палях, спорудженого у вісімнадцятому році. Там колись сидів за столиком Чарлі Чаплін. За ним Д. У. Гріффіт. А з того краю я з Десмондом Тейлором. А ще Уоллі Бірі… Е, та чого там згадувати! Аж губи пече. Їжте. — Вона раптом замовкла й кинула погляд на берег, що тягся в північному напрямку. — А вони не приїдуть сюди за нами, ні? Він, чи вони, чи хто там. Вони нас не бачили, правда? Ми назавжди їх позбулися?

— Назавжди, — сказав я.