Той дух умить зірвав мене з місця. Я вистрибом помчав до дверей Фанні й спинився, відчуваючи, як калатає в грудях серце. До горла підкочувала нудота — так сильно там тхнуло. Невідомий був під дверима всього кілька секунд тому. Я мав би кинутись слідом за ним, але щось стримало мене. Я простяг руку.

Двері тихенько рипнули на завісах і відчинились досередини.

Хтось зламав на них замок.

Комусь було там щось потрібно.

Хтось заходив до помешкання й шукав.

Тепер настала моя черга.

Я ступив уперед, до темного сховища спогадів про їжу.

У повітрі витав дух смачних наїдків, дух теплого кубла, де двадцять років жила, співала і їла велика, добра й дивакувата слониха.

Цікаво, подумав я, скільки потрібно буде часу, щоб цей дух кропу, майонезу та холодного м'яса вивітрився й розвіявся по коридорах і сходах будинку. А поки що…

У кімнаті був справжній погром.

Хтось перетрусив усі шафи, всі полиці, всі шухляди. Все було вивалене на вкриту лінолеумом підлогу. Оперні партитури Фанні валялися серед битих грамофонних платівок, що їх у запалі пошуків трощили об стіну й жбурляли на підлогу.

— О боже, Фанні, — прошепотів я, — як добре, що ти нічого цього не бачиш.

Усе, що випадало обшукати й поламати, було обшукане й поламане. Навіть величезне крісло — трон, на якому Фанні царювала протягом доброї половини життя цілого покоління, — лежало повалене на спину, так само як тоді лежала повалена й вона.

Та мені лишилося ще одне місце, останнє, куди той пошукувач не заглянув. Спотикаючись на уламках, я підступив до холодильника й потяг на себе дверці.

В обличчя мені дихнуло холодом. Як і багато днів тому, я втупився очима туди, силкуючись добачити те, що було просто переді мною. Що ж воно таке, заради чого приходив той нічний гість у коридорі, той невідомий у нічному трамваї і, не знайшовши, полишив мені?

Усе там було достоту як завжди. Варення, желе, соуси, прив'яла салата-латук — холодна дарохранильниця барв та запахів, об'єкт святобливого поклоніння Фанні.

Аж раптом мені забило дух.

Я простяг руку й відсунув назад банки, пляшки й судки із сиром. Увесь цей час вони стояли на тонкому, згорнутому папері, який я досі вважав за звичайнісіньку підстилку, щоб не скапувало вниз.

Я дістав той папір і в світлі з холодильника прочитав: «Дволикий Янус, тижневик Зеленої заздрості».

Залишивши холодильника широко відчиненим, я побрів на середину кімнати, підняв старе крісло Фанні й повалився в нього, чекаючи, поки заспокоїться серце.

Потім перегорнув надруковані зеленою фарбою сторінки. На останній були повідомлення про смерть і приватні оголошення. Я перебіг їх очима, нічого не добачив, тоді знов проглянув і натрапив на…

Невеличкий текст у рамці, легенько обведений червоним чорнилом.

Оце й було те, чого шукав він, аби забрати назавжди.

Звідки було мені знати? Там говорилося таке:

І підпис:

А на краю газетного аркуша хтось дописав від руки:

Людина, що колись кохала тебе всім серцем!

Боже милостивий і свята діво Маріє!

Не вірячи власним очам, я шість разів прочитав те оголошення.

Потім упустив газетку на підлогу й, наступивши на неї, пішов до холодильника, щоб мені війнуло холодом у розпашіле обличчя. А повернувшись назад, прочитав те кляте звернення всьоме.

Який же це був блискучий витвір, яка хитра штука, яка невідпорна принада, яка підступна пастка! Справжній шедевр психоаналізу, спритності рук і окультизму, гачок, на який міг клюнути будь-хто. Чоловіки й жінки, старі й молоді, чорняві й біляві, повнотілі й худі. Дивися, слухай! Це ж звертаються до тебе!

Поклик був звернений до кожного, хто коли-небудь кохав і втратив своє кохання, до кожної самотньої душі в цілому клятому місті, країні й світі.

І хто, прочитавши його, здолав би спокусу зняти телефонну трубку, набрати номер, почекати відповіді й нарешті прошепотіти в ніч: «Це я. Прошу тебе… приходь до мене»?

Я стояв на вкритій лінолеумом підлозі посеред кімнати й намагався уявити собі саму Фанні в ті хвилини: як її величезне тіло перекочувалося сюди-туди й палуба корабля рипіла, вгинаючись під його вагою, а з патефона линув плач «Тоски», холодильник зі смаковитими святими дарами був широко відчинений, і Фанні неспокійно поводила очима, й серце в неї билося, наче заманена у пташиний вольєр колібрі.