Шрифт:
Дідеріх був дуже поважний:
— Справді, Хаммурабі [5] був господнім знаряддям! Я б хотів бачити, хто посміє це заперечити! — І він грізно заблискав очима. Нотгрошен згорбився. — Ну, а Вільгельм Великий! — провадив далі Дідеріх. — Прошу не заперечувати. Коли вже не він був господнім знаряддям, тоді господь взагалі не знає, що таке знаряддя.
— Я цілком дотримуюся тієї ж думки, — запевнив майор.
На щастя, ніхто не заперечував, бо Дідеріх був готовий на все. Вхопившися за стіл, він насилу підвівся зі свого місця.
5
Хаммурабі — вавілонський цар, відомий, зокрема, своїм піклуванням про релігію.
— А наш блискучий молодий кайзер? — грізно спитав він.
З усіх боків залунало:
— Індивідуальність…
— Людина пориву…
— Найрізнобічніша особа…
— Оригінальний мислитель…
Дідеріхові цього було замало.
— Пропоную вважати його також за знаряддя!
Пропозиція була схвалена.
— Пропоную телеграмою сповістити про це його величність!
— Я підтримую пропозицію! — заревів майор.
Дідеріх констатував: «Схвалена одноголосно і з запалом!» — і впав на свого стільця.
Кюнхен і Ядасон разом почали складати телеграму. Написавши кілька слів, вони зразу ж читали їх уголос.
— «Ми, громадяни міста Неціга, які зібралися в магістратському погрібці…»
— Засідали, — зажадав Дідеріх.
Ті вели далі:
— «Засідали, сповнені націоналістичного духу…»
— Націоналістичного… — гик! — і християнського, — доповнив пастор Цілліх.
— Невже, панове, ви серйозно хочете… — з тихим благанням спитав Нотгрошен. — Я думав, що це жарт.
Тут Дідеріх спалахнув гнівом.
— Ми не жартуємо з найсвятішим! Ви хочете, збанкрутілий гімназистику, щоб я пояснив це вам на кулаках?
Клятвено підняті руки Нотгрошена красномовно говорили, що він не хоче подібної науки, то ж Дідеріх зразу заспокоївся й сказав:
— За ваше здоров’я!
Зате майор кричав так, що, здавалося, він от-от лусне.
— Ми ті, на кого його величність може звіритися!
Ядасон закликав до спокою й зачитав:
— «Ми, громадяни міста Неціга, що засідали в магістратському погрібці, сповнені націоналістичного і християнського духу, кладемо до ніг вашої величності свої вірнопідданчі почуття з приводу визнання вашою величністю релігії одкровення. Ми заявляємо про свою глибоку огиду до крамоли в усіх виявах і бачимо в сьогоднішній доблесній дії вартового в нашому Нецігу відрадне потвердження того, що ваша величність, подібно до Хаммурабі і Вільгельма Великого, є знаряддям господа».
Всі заплескали в долоні, а Ядасон вдоволено посміхнувся.
— Підписи! — крикнув майор. — Чи, може, хтось із присутніх ще має яке зауваження?
Нотгрошен відкашлявся.
— Одне лише слово з усією належною скромністю.
— Сподіваюся, — сказав Дідеріх.
Вино додало редакторові мужності, він похитувався на своєму стільці і без причини хихотів.
— Я не хочу нічого сказати проти вартового, панове. Навпаки, я завжди вважав, що солдати існують для того, щоб стріляти.
— У чому ж справа?
— Так, але хіба ми знаємо, що й кайзер такої думки?
— Звичайно! А випадок з Люком?
— Прецеденти — хи-хи! — чудова річ, але ж ми всі знаємо, що його величність — оригінальний мислитель і — хи-хи! — людина пориву. Він не любить, щоб його думку випереджали. Коли б я в газеті написав, що ви, докторе Геслінгу, будете міністром, тоді — хи-хи! — ви б, напевно, ним не стали.
— Жидівські викрутаси! — крикнув Ядасон.
Редактор обурився.
— Я під кожне релігійне свято пишу півтори шпальти релігійних роздумів. Що ж до вартового, то його з таким самим успіхом можуть віддати до суду за вбивство. Тоді ми втелющимося!
Запанувала мовчанка. Майор задумливо поклав олівця на стіл. Дідеріх схопив його.
— Ми справжні німці чи ні?
І він розгонисто підписався. Тут усіх охопив запал. Нотгрошен неодмінно хотів підписатися другим.
— На телеграф!
Дідеріх розпорядився, щоб рахунок йому надіслали завтра додому, і вони припинили пити. Нотгрошен раптом сповнився безмірних надій.
— Якби я надрукував відповідь його величності, були б з мене люди.
Майор ревів:
— Подивимося, чи я ще довго влаштовуватиму добродійні вечори!
Пасторові Цілліху вже ввижалася переповнена церква і побитий камінням Гейтейфель. Кюнхен мріяв про криваву різанину на вулицях Неціга. Ядасон верещав:
— Хто дозволить собі сумніватися в моїй відданості кайзерові?
А Дідеріх:
— Хай тепер стережеться старий Бук! І Клюзінг у Гаузенфельді теж! Ми прокидаємося від сну!
Всі йшли, витягнувшись, наче проковтнувши аршини, і часом той чи той несподівано вискакував уперед. Водячи палицями по опущених залізних шторах магазинів, вони зчиняли оглушливий гамір і врізнобій горлали «Варту на Рейні». На розі перед будинком окружного суду стояв поліціянт, але, на своє щастя, він не поворухнувся.