Тут Дідеріх дістав сильного ляпаса, і раніше, як він отямився, Магда вже зачинилася в своїм покої. Дідеріх, раптом притихнувши, потирав щоку. Потім він, щоправда, знову обурився, але разом з тим почуття певного задоволення взяло гору. Криза минула.

Вночі він твердо наважив з’явитися до суду з деяким запізненням і всім своїм виглядом показати, як мало обходить його вся ця історія. Але терпець йому ввірвався; коли він увійшов до вказаної йому зали засідань, там ще йшов розгляд попередньої справи. Ядасон, який у своїй чорній мантії являв надзвичайно грізне видовище, займався тим, що вимагав для підлітка з народу двох років виправного дому. Щоправда, суд задовольнив його вимогу лише наполовину, але засуджений юнак так заверещав, що Дідеріхові, в якого на душі і без того було дуже тривожно, від жалості стало недобре. Він вийшов із зали і пішов до вбиральні, хоч на дверях її був напис: «Тільки для пана голови». Майже слідом за ним з’явився і Ядасон; побачивши Дідеріха, він хотів піти назад, але Дідеріх зразу ж запитав, що таке виправний дім і що там робитиме такий дармоїд.

— Бракувало тільки того, щоб ми ще й про це піклувалися, — заявив Ядасон і зник.

Дідеріхове серце стислося ще сильніше від свідомості жахливої безодні, яка розступилася поміж Ядасоном, що репрезентував тут владу, і ним самим, що насмілився підійти занадто близько до її механізму. Він учинив те з чистих мотивів, від надмірної поваги до влади. Все одно тепер треба поводитися обачно, щоб вона не схопила і не розчавила тебе; зіщулитись і принишкнути, тоді він, може, ще врятується. Якби-то знову повернутися до свого приватного життя! Дідеріх дав собі слово надалі жити лише заради своєї маленької, але цілком зрозумілої вигоди.

В коридорі за цей час зібралися люди: вершки суспільства поряд з менш добірною публікою. П’ятеро Букових дочок, вичепурені, наче процес їхнього свояка Лауера був величезною честю для сім’ї, розмовляли з Кетхен Цілліх, її матір’ю та дружиною бургомістра Шеффельвейса. А бургомістрова теща не відпускала його від себе, і з поглядів, які вона кидала на Букового брата і його друзів — Кона І Гейтейфеля, можна було зробити висновок, що вона намагається підбурити зятя проти партії Бука. Поблизу з похмурим виглядом стояв у мундирі майор Кунце і утримувався від будь-яких висловлювань. Саме цієї хвилини з’явився й пастор Цілліх з учителем Кюнхеном; але побачивши так багато людей, вони спинилися за колоною. Редактор Нотгрошен, сірий і непомітний, переходив від однієї групи до другої. Дідеріх марно шукав, до кого б йому прилучитися. Тепер він пожалкував, що заборонив своїм сестрам прийти до суду. Він лишився в затінку, за рогом коридору, і тільки обережно висував голову. Раптом він відсахнувся: Густа Даймхен з матір’ю! Букові дочки зразу ж оточили її, як дорогоцінний підсилок своєї партії. Цієї миті двері відчинились і ввійшов Вольфганг Бук, у береті, в мантії і лакованих черевиках, які він ставив носками всередину. Він урочисто всміхнувся, начебто на прийнятті, привітався за руку з усіма, а своїй нареченій поцілував руку. Буде дуже цікаво, пообіцяв він, прокурор у доброму настрої, він так само. Потім він підійшов до викликаних ним свідків і почав з ними шептатися. Раптом усі змовкли: на сходах з’явився обвинувачений, пан Лауер, і з ним його дружина. Бургомістрова дружина кинулася їй на шию: яка ви хоробра!

— Що ж тут такого? — грудним, звучним голосом відповіла та. — Ми не маємо що закинути собі, правда, Карле?

Лауер сказав:

— Певна річ, Юдіфе.

Але цієї хвилини повз них пройшов радник Фріцше. Запанувала тиша; коли він і дочка старого Бука привітали одне одного, всі переморгнулись, а бургомістрова теща кинула якесь зауваження, щоправда, півголосом, але зміст його можна було прочитати з її очей.

Вольфганг Бук знайшов Дідеріха в його кутку, витяг його звідти й підвів до своєї сестри.

— Люба Юдіфе, не знаю, чи ти вже знайома з нашим шановним супротивником доктором Геслінгом. Сьогодні він нас знищить.

Але пані Лауер не засміялася, вона й не відповіла на Дідеріхів уклін, а тільки подивилася на нього з безцеремонною цікавістю. Було важко витримати погляд цих темних очей, і тим важче, що вона була така гарна, Дідеріх відчув, що кров ударила йому в обличчя, він одвів очі й промурмотів:

— Пан адвокат, звичайно, жартує. Це все лиш непорозуміння…

Але брови на білому обличчі зсунулися, кутки губ виразно опустились, і Юдіф Лауер повернулася до Дідеріха спиною.

Ввійшов судовий пристав; Вольфганг Бук разом із своїм шуряком Лауером пройшов до зали засідань. Двері відчинялися не дуже широко, тому всі почали швидко протовплюватися до середини і добірна публіка протиснулася вперед. Спіднички п’ятьох сестер Бук шумно шелестіли під час цієї боротьби. Дідеріх увійшов останній і сів на лаву для свідків поряд з майором Кунце, який зразу ж трохи відсунувся. Голова суду Шпреціус, схожий на старезного шуліку, оголосив початок засідання і викликав свідків, щоб нагадати їм про всю важливість присяги. Дідеріхове обличчя враз набрало такого виразу, як колись на уроках закону божого. Член суду Гарніш упорядковував документи і очима шукав серед публіки свою дочку. Більше уваги публіка приділяла старому членові окружного суду Кюлеману, який щойно встав після хвороби і займав місце ліворуч від голови. Всі вважали, що він погано виглядає, бургомістрова теща запевняла, що він вирішив скласти з себе депутатські повноваження, — а кому піде вся ця сила грошей, коли він помре? На лаві для свідків пастор Цілліх висловлював надію, що старий залишить свої мільйони на будування церкви; але вчитель Кюнхен голосним шепотом заперечував це.

— Він і після смерті нічого не віддасть, усе своє життя він лише про те думав, щоб якнайміцніше тримати своє, а коли можна, то й чуже…

Тут голова попросив свідків залишити залу засідань.

Окремої кімнати для свідків не було, тому вони знову скулчилися в коридорі. Гейтейфель, Кон і молодший брат старого Бука запосіли віконну нішу; Дідеріх під лютим майоровим поглядом напружено думав: «Тепер допитують обвинуваченого. Якби я знав, що він говорить. Я б так само охоче виправдав його, як і ви!» Даремно силкувався він запевнити пастора Цілліха в своїй незлобивості: він, мовляв, завжди казав, що справу роздули. Цілліх ніяково відвернувся, а Кюнхен, швидко відходячи, просичав крізь зуби:

— Ну, зажди-но, голубе, ми тебе відучимо від таких вихваток!

Загальний німий осуд тяжів над Дідеріхом. Нарешті з’явився судовий пристав.

— Пане докторе Геслінгу!

Дідеріх опанував себе, щоб хоч трохи пристойно пройти повз публіку. Він гарячково дивився просто перед себе; тепер погляд пані Лауер спинився на ньому! Він сопів і похитувався на ходу. Ліворуч, поряд із засідателем, який розглядав свої нігті, стояв, грізно випроставшись, Ядасон. Світло, падаючи з вікна за його спиною, пронизувало його настовбурчені вуха, що багряніли, як кров, а на обличчі його можна було прочитати вимогу такої мертвенної покори від Дідеріха, що той змушений був відвести очі. Праворуч, перед обвинуваченим, трохи нижче за нього, сидів Вольфганг Бук, недбало спираючись кулаками на жирні стегна, з яких спадала мантія, і обличчя у нього було таке розумне і підбадьорливе, наче він був уособленням світла. Голова суду Шпреціус говорив Дідеріхові слова присяги, поблажливо вимовляючи не більше двох слів заразом. Дідеріх покірно повторював за ним, потім йому було запропоновано розповісти, що трапилося того вечора в магістратському погрібці. Він почав: