— Ах, он як… — Дідеріх випнув живота. — Ви знову починаєте критиканствувати. Заявляю, що я в цій справі цілком на боці його величності.

Бук відмахнувся.

— Киньте. Я знаю його.

— А я ще краще, — переконано сказав Дідеріх. — Хто в лютому, після великих заворушень, подібно до мене, стояв віч-на-віч з ним у Тіргартені і бачив, як блискають ці очі, ці фрідріхівські очі, — той вірить у наше майбутнє.

— В наше майбутнє — бо хтось блискає очима… — Букові губи і щоки меланхолійно обвисли.

Дідеріх пирхнув носом.

— Знаю, ви не вірите в роль особи у наш час. Інакше б ви стали Бісмарком або Лассалем.

— Зрештою це мені під силу. Звичайно, так само, як і йому. Хоч зовнішні обставини у мене й не такі сприятливі.

Його тон став жвавіший і переконаніший.

— Особисто, для кожного з нас, важливим є не те, щоб насправді багато змінити в цьому світі, а щоб відчувати, немов ти це робиш. Для цього потрібен тільки талант, а він у нього є.

Дідеріх почав хвилюватися, він озирнувся.

— Хоч ми тут і самі — у наших супутників важливіші теми для розмови, — але я все ж таки не знаю…

— Вам усе здається, що я настроєний проти нього. Насправді ж він мені несимпатичний не більше, ніж я сам собі. На його місці я так само серйозно поставився б до випадку з Люком і з нашим нецігським вартовим. Що це була б за влада, коли б їй нічого не загрожувало? Лише тоді відчуваєш власну вагу, коли знаєш, що у тебе є вороги. Чим би він став, якби йому довелося сказати собі, що соціал-демократія має на увазі зовсім не його повалення, а, щонайбільше, трохи розумніший розподіл прибутків.

— Ого! — вимовив Дідеріх.

— Чи не так? Це обурило б вас. І його теж. Плентатися в хвості подій, не керувати ходом подій, а бути лише влученим до нього… Хіба це можна стерпіти?.. Почуватися необмеженим — і при цьому не бути спроможним навіть збудити ненависть інакше, ніж словами і жестами. Бо за віщо чіпляються критикани? Що трапилося серйозного? І справа Люка — знов-таки лише жест. Рука опускається, і все лишається по-старому; але актор і публіка пережили сенсацію. А в наш час, любий Геслінгу, всім нам тільки цього й треба. Він сам, той, про кого ми говоримо, був би, повірте мені, здивований більше від усіх, коли б спалахнула війна, яку він весь час накликає, або революція, яку він сотні разів бачив у своїй уяві.

— Цього вам не доведеться довго чекати! — скрикнув Дідеріх. — І тоді ви побачите, що всі справжні німці будуть вірно і твердо стояти за свого кайзера!

— Звичайно. — Бук дедалі частіше знизував плечима. — Цей штамп накинений ним самим. Ви дозволяєте йому накидати вам слова, і світогляд ніколи не регулювався так добре згори, як зараз. Але дії? Наш час, любий сучаснику, не відзначається дійовістю. Щоб уміти переживати, треба насамперед жити, а саме в дії ховається небезпека для життя.

Дідеріх випростався.

— Ви, може, хотіли закид у боягузтві зв’язати з…

— Я не даю ніяких моральних оцінок, я тільки наводжу факт із сучасної історії, який стосується нас усіх. А втім, нам можна пробачити. Той, хто діє на сцені, покінчив з усіма діями в житті, адже ж він уже по-своєму їх здійснив. Чого ж дійсність ще хоче від нього? Хіба ви знаєте, кого історія назве типовим представником нашого часу?

— Кайзера! — сказав Дідеріх.

— Ні! — сказав Бук. — Актора.

Дідеріх зайшовся таким реготом, що наречений і молода, які йшли попереду, злякано відсахнулися одне від одного і обернулись. Але вони перетинали Театральний майдан, де дув крижаний вітер; не зупиняючись, усі пішли далі.

— Авжеж, — сказав Дідеріх. — Я повинен був від самого початку зрозуміти, звідки у вас ці навісні ідеї. Ви ж самі зв’язані з театром! — Він поплескав Бука по плечі. — Може, ви вже також пішли на сцену?

В Букових очах майнула тривога; рухом плеча він струсив із себе руку Дідеріха, який подумав, що це не по-товариському.

— Я? Та ні, — сказав Бук. І по тому, як до самої Геріхтсштрасе вони обоє мовчали, невдоволені один з одного: — Ах, так! Ви ще не знаєте, заради чого я приїхав до Неціга.

— Певно, заради вашої нареченої.

— Звичайно, й заради неї. Але головне тому, що я взяв на себе оборону свого шуряка Лауера.

— Ви?.. В процесі Лауера?.. — Дідеріхові перехопило дух, він зупинився.

— Авжеж, — сказав Бук, знизуючи плечима. — Вас це дивує? З недавнього часу мене допущено до нецігського окружного суду як адвоката. Хіба мій батько не казав вам про це?

— Я рідко бачуся з вашим шановним батьком… Я майже ніде не буваю. Мої обов’язки по фабриці.. Ці заручини… — Дідеріх зовсім заплутався. — Тоді ви, певно, вже часто… Може, ви вже назовсім оселилися тут?