Нагулявшись до­нес­хо­чу на ож­вав­ле­но­му люд­но­му торж­ку, во­ни обоє зга­да­ли, що вже час ру­шать до­до­му. По­го­нич ус­тав з ко­зел, взяв но­чо­ви й пос­та­вив їх сторч у но­гах в по­возці, при­ту­лив­ши до ко­зел, а ло­па­ту встро­мив дер­жал­ном в по­воз­ку збо­ку й заст­ро­мив кінець під коз­ли. Ло­па­та бу­ла дов­же­лез­на й стриміла по­зад во­за. Софія Ле­онівна, як за­го­нис­та лю­ди­на, на­ку­пи­ла ще ба­гацько вся­ко­го де­рев'яно­го дріб'язку, навіть зай­во­го: і ков­ган­ку, і ко­пист­ку, і ру­бель та ка­чал­ку, і не­ве­лич­ких мальова­них де­рев'яних ми­со­чок, що майстрі по­на­во­зи­ли з Полісся. Майстрі бу­ли добрі, по­суд був зроб­ле­ний і по­мальова­ний ду­же штуч­но. Во­на вмос­ти­ла усе це в со­ломі в пе­ред­ку і са­ма сіла на по­воз­ку. Ннко­лаідос і собі хап­ком вско­чив у візок і звелів по­га­нять че­рез греб­лю за Рось. На­ван­та­же­ний по­су­дом віз про­ко­тивсь че­рез увесь яр­ма­рок. Кра­мар­ки й си­ду­хи та усякі пе­репічай­ки осміха­лись і по­ка­зу­ва­ли очи­ма сусідам на но­чо­ви та ло­па­ту, що ма­нячіла по­зад по­воз­ки.

–  Чи ти ба! Один чо­ловік поїхав, і за­раз десь знай­шовсь дру­гий. Істин­но так, не­на­че чо­ловік з жінкою ску­по­ву­ються на но­ве гос­по­дарст­во, - го­моніли пе­ре­куп­ки та пе­реп­ро­ду­хи.

–  Навіщо ви, Софіє Ле­онівно, та­ко­го ба­гацько по­су­ду на­ку­пи­ли? Чи не маєте ча­сом на думці про­да­ва­ти йо­го на кут­ку та ба­ри­шу­вать?
– спи­тав Ни­ко­лаідос в жар­ти.

–  Не ба­гацько б і вба­ри­шу­ва­ла, хоч би й поп­ро­да­ла: я люб­лю оцю нісенітни­цю. Люб­лю все мальова­не та ще різки­ми, яри­ми фар­ба­ми, як люб­лю й різких лю­дей.

–  Це доб­ре, бо й я різкий чо­ловік…

Николаідос завіз Софію Ле­онівну до­до­му і, не вста­ючи з по­воз­ки, дре­ме­нув до­до­му, бо вже над­хо­див час при­бут­тя ден­но­го поїзда.

–  Завтра при­бу­ду до вас над­ве­чо­ри, на вечірній чай!
– гук­нув з по­воз­ки Ни­ко­лаідос до Софії Ле­онівни.

–  Буду сподіваться вас що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни! Бу­ду виг­ля­дать вас!
– од­гук­ну­лась во­на з-за ти­ну.

Другого дня Софія Ле­онівна сіла обіда­ти й їла че­рез си­лу. В неї смак зник, на­че од якоїсь хво­ро­би. По обіді во­на взя­ла книж­ку й по­ча­ла чи­та­ти, але за­раз зап­риміти­ла, що сли­ве нічо­го не ро­зуміє. Інші дум­ки нас­тир­ли­во во­ру­ши­ли їй ду­шу. Ни­ко­лаідос не ви­хо­див у неї з дум­ки. Кни­жок у неї на мис­ни­ку бу­ло чи­ма­ло. Книж­ки значніших і ви­датніших ве­ли­ко­руських письмен­ників во­на дав­но по­ку­пи­ла й ма­ла навіть ут­во­ри Дарвіна та Спен­се­ра. Во­на пе­ре­чи­та­ла ба­гацько й ук­раїнських сього­час­них кни­жок. Про­жив­ши мо­ло­дий вік у сто­лиці, де не­на­че в повітрі літа­ють уся­кові ідеї та сього­часні пог­ля­ди, во­на ще зза­мо­ло­ду і ба­гацько нас­лу­ха­лась, і ба­гацько на­чи­та­лась, і в цих спра­вах своїм роз­вит­ком бу­ла навіть ви­ща од сво­го чо­ловіка. Взяв­ши модні тоді ут­во­ри Над­со­на, во­на по­ча­ла пе­ре­гор­ту­вать лист­ки, але чо­мусь і ці вірші не во­ру­ши­ли її сер­це.

«Невже це я та­ка за­ко­ха­на, що мені нічо­го не йде на дум­ку, за що не візьмусь? Чо­мусь навіть і по­езія не зачіпає моєї вва­ги. Нев­же це в ме­не в серці та­ка по­езія, що опа­ну­ва­ла ме­не, що пе­ре­ма­гає уся­ку книж­ну по­езію!
– ду­ма­ла Софія Ле­онівна, ле­жа­чи на ка­напі, нев­важ­ли­ве й нед­бай­ли­во пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки Над­со­но­вих віршів.
– От і не навідується! То був вна­дивсь, аж нас­ти­равсь нам, не­на­че на­ку­пив­ся тяг­ти Фле­гон­та до карт, а те­пер, ко­ли він са­ме при­пав мені до впо­до­би, ніби зу­мис­не од­ми­кує од одвідин».

І во­на по­чу­ти­ла, що жи­ва по­езія в її серці роз­го­рюється, що во­на пе­ре­ма­гає ту по­езію, що по­ди­ха­ла на неї з книж­ки, що та по­езія в серці вже спов­ни­ла її ду­шу, опа­ну­ва­ла її. Підвівшись з со­фи, во­на для­вою хо­дою поп­ря­му­ва­ла на ґанок, сіла на стільці й за­ду­ма­лась, вту­пив­ши очі в да­леч на за­ро­сянські спа­дисті го­ри, на до­ли­ни та ву­зе­сенькі за­па­ди­ни, та щіли­ни між гор­ба­ми.

Довгий би­тий шлях при­ма­ню­вав її очі: тим шля­хом мав не­за­ба­ром при­буть той, що не схо­див у неї з дум­ки й не да­вав сер­цю спо­кою.

Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Софія Ле­онівна звеліла нас­та­нов­лять са­мо­вар, са­ма на­ла­го­ди­ла усе на столі для чаю. Во­на веш­та­лась і ста­ви­ла на стіл по­суд якось по­хап­цем, якось нер­во­во.

Тим ча­сом з-за вуг­ла дво­ру по м'яко­му піску­ва­то­му шля­ху нес­подіва­но підко­ти­ла по­воз­ка й влетіла в двір. Софія Ле­онівна по­чу­ти­ла, як у неї заг­ра­ло сер­це і го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Во­на аж крик­ну­ла го­лос­но на ввесь са­док.

–  А я вас жду не діждусь! Вже й са­мо­вар двічі за­ки­пав, двічі й по­га­сав, а вас все не­ма та й не­ма, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, і її зви­чай­но низький го­лос підняв­ся вго­ру на кільки тонів і став м'якіший і ніби добріший.

–  Нічого - те! Са­мо­ва­рові, надісь, не за­ва­де, хоч би він і тричі по­га­сав і тричі знов за­ки­пав, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швид­ко ви­хо­дя­чи по східцях на ґанок і віта­ючись з гос­по­ди­нею.

Вона прос­тяг­ла й по­да­ла гос­теві ру­ки, а Ни­ко­лаідос вхо­пив їх і дов­го дер­жав у своїх ру­ках, а потім поцілу­вав у ру­ку. Він лед­ве вдер­жавсь, щоб не об­хо­пить її за кре­мез­ний стан та не при­гор­ну­ти до се­бе. Але най­мич­ка й ди­ти­на, що ни­ка­ли ко­ло сто­лу, вдер­жа­ли йо­го.

–  Певно, вас бе­ре нудьга? Га? Еге, бе­ре? Вам шко­да Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча?
– спи­тав гість.

–  Не ду­же-то за ним шко­дую, бо йо­го од'їзд не­пер­шин­ка. А що я нудьгую перші дні після йо­го од'їзду, то це зви­чай­на річ: в оселі ста­ло якось ніби по­рожніше. Не чу­ти йо­го співу та завсіднього му­ги­кан­ня. Але… я без міри ра­да, що ви оце навіда­лись, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й пильно зир­ну­ла на гос­тя та­ким пал­ким та со­ло­деньким пог­ля­дом, що той пог­ляд вловні й ви­раз­но ви­явив, що за­ми­ка­ло­ся в її душі, в її серці.