Капельмейстерша анітрішки не вва­жа­ла на те, що га­ня­ла ба­тю­шині коні і най­мит га­яв час са­ме в ко­со­ви­цю, са­ме в ро­бо­чий га­ря­чий час, а то потім зго­дом і в жни­ва. Во­на на це не звер­та­ла вва­ги.

–  Ой не ви­жи­ву я далі на селі!
– ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша та все сьорба­ла по­хап­цем пи­во з кух­ли­ка; її му­чи­ла сма­га од по­ро­ху й спе­ки так, що в неї і в роті, і в пельці по­сох­ло.

–  Одже ж і ви­си­ди­те, му­си­ти­ме­те сидіть аж до кінця ва­кацій, бо ваш чо­ловік не зго­диться їхать в той сто­лич­ний сморід са­ме в спе­ку, - обізвавсь Ни­ко­лаідос.
– Ва­ша сто­ли­ця влітку - пхе! Пхе! і ве­ли­ке пхе!

–  Ой ви - азіати! Ви тільки й знаєте, що сто­лич­ний сморід, а інших сто­лич­них при­па­док та до­год ви й не тя­ми­те, і ніко­ли не втя­ми­те, бо і втям­ку за їх не маєте, - ска­за­ла розд­ра­то­ва­на ка­пельмей­стер­ша.

Вона не ду­же лю­би­ла Ни­ко­лаідо­са за йо­го гру­бу щирість, нех­ту­ва­ла йо­го й навіть при на­годі глу­зу­ва­ла з йо­го. Та й за­га­лом їй не при­па­да­ли до впо­до­би усякі східні азіати, ар­мя­ни, тур­ки та й гре­ки.

В од­чи­не­них две­рях з'явивсь Фле­гонт Пет­ро­вич, пос­тав­ний та спанілий, ніби ви­ко­ха­ний на май­сько­му сільсько­му повітрі. Ка­пельмей­стерші він ду­же по­до­бавсь ще тоді, як во­на співа­ла в опері. Во­на лю­би­ла оти­лих, ви­пе­ще­них панів, що ски­да­лись на ви­пе­ще­них арис­ток­ратів або сто­лич­них купців. Літо­шевський за­ли­цяв­ся до неї, як ще бу­ла во­на на сцені. Фле­гонт Пет­ро­вич в ролі Мефісто­фе­ля на­во­див навіть ніби ча­ри на ка­пельмей­стер­шу.

–  От і Фле­гонт Пет­ро­вич! Яка приємна нес­подіван­ка!
– аж крик­ну­ла Чер­нявська.

Вона схо­пи­лась з стільця й якось по-те­ат­ра­льному, ніби во­на бу­ла на сцені, з кух­ли­ком у руці побігла йо­му на­зустріч, підняв­ши од­ну ру­ку вго­ру. Се­ред гар­ної обс­та­ви, між дво­ма лис­ню­чи­ми дзер­ка­ла­ми, на лис­нючім пар­кеті, ввесь ніби за­си­па­ний сяєвом сон­ця Фле­гонт Пет­ро­вич, білий, рум'яний, спанілий, і справді ски­нувсь на будлі-яко­го ви­пе­ще­но­го діди­ча або сто­лич­но­го глад­ко­го па­на. Чер­нявська, як був­ша ар­тист­ка, лю­би­ла ар­тистів, і завсігди і в сто­лиці во­на лю­би­ла їх то­ва­рист­во й ніби ро­да­лась з ни­ми завсігди скрізь, де до­во­ди­лось зустрічаться з ни­ми.

–  Слава тобі гос­по­ди! Та­ки спо­до­би­лась за три тижні по­ба­чить людське ли­це!
– ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша, віта­ючись з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем.

–  А хіба ж на селі в вас чу­ма? Чи ви­мер­ли усі людські ли­ця, чи що?
– спи­тав всмішки ар­тист.

–  Хіба ж на селі людські ли­ця? Та там же самі за се­бе му­жицькі мор­дя­ки, а в вас у містеч­ку самі за се­бе жидівські пи­ки, а не ли­ця!
– дзи­го­ри­ла ка­пельмей­стер­ша на ході.

–  А ми ж хіба не лю­де!
– обізвавсь Ни­ко­лаідос.

–  Які ж ви лю­де? Ви - азіати, а не сто­личні лю­де!
– ки­ну­ла йо­му кри­ла­те слівце ка­пельмей­стер­ша.

–  Спасибі за комплімент!
– ска­зав Ни­ко­лаідос.

–  «Здоров зно­си та в кра­ще вбе­рись!» - ки­нув присмішку Літо­шевський.
– Сто­личні панії кус­ливі, як му­хи в спасівку. Прав­да, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвіда­ли нас у нашій оселі?

–  Бо не ду­же дав­но приїха­ла на се­ло. По­жи­ве­мо - одвідаємо.

–  Прошу частіше заїжджа­ти до нас у гості. По­ба­ла­каємо за Пе­тер­бург на са­моті. Тільки заз­да­легідь вам ка­жу й на­пе­ред, що в нас та­ка ха­луп­чи­на, що й со­ром вас віта­ти в їй, - обізва­лась Літо­шевська.
– Для вас, пев­но, й це бу­де ще од­на сільська мор­да.

–  А що? Та­ка ха­луп­чи­на, як у бра­та мо­го чо­ловіка: як доб­ре підско­чиш, то пальця­ми й до стелі дос­та­неш, - ска­за­ла з сміхом ка­пельмей­стер­ша.

–  Ні, в нас до стелі не дос­та­не­те, але об сво­лок то мож­на черк­нуться, - ска­зав Літо­шевський.

–  От пот­ри­вай­те! Я че­рез скільки неділь прис­тав­лю до тієї ма­зан­ки та­кий са­лон, як оцей вок­зальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не бу­де со­ром вас віта­ти в се­бе. А по­ки що про­шу одвідать й мою, хоч ха­луп­чи­ну, але обс­тав­ле­ну на східний зра­зець, - ска­за­ла Літо­шевська,

–  Це ви, Ніно Іванівно, ма­буть, при­ка­та­ли на вок­зал для роз­ва­ги? Чи, мо­же, поїде­мо ку­дись вкупі?
– спи­тав Літо­шевський.

–  Прикатала смач­них кот­летів по­поїсти всмак, от що!
– ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

–  І це га­разд. А ку­хар тут не по­га­ний. Прав­да, Ніно Іванівно?
– ска­зав Ни­ко­лаідос.

–  Хоч і в сто­лиці, то не за­ва­жав би: був би на місці, - го­во­ри­ла ка­пельмей­стер­ша.

Задзеленькав дзво­ник. За­гув не­да­ле­ко поїзд. Усі пос­хоп­лю­ва­лись з стільців. Фле­гонт Пет­ро­вич по­хап­цем побіг ку­пу­вать білет та зда­ва­ти речі на ва­гу. Ни­ко­лаідос вис­ко­чив на своє служ­бе­не місце на плат­фор­му. Зас­ту­гонів поїзд, не­на­че от-от ма­ла тряс­тись зем­ля. Сту­гоніння все більша­ло й наб­ли­жа­лось. Не­за­ба­ром зад­вигтів грунт ко­ло за­бу­ду­ван­ня. Наг­ло свис­ну­ла про­ни­зу­ва­та свистілка па­ро­ви­ка. В од­чи­нені вікна влетів ще різкіший од­гук свис­ту, од­гук­нув­ся лу­ною й ляс­нув під сте­лею так здо­ро­во, що нер­во­ва ка­пельмей­стер­ша аж ки­ну­лась і за­пи­ща­ла. Усі ру­ши­ли на плат­фор­му. Фле­гонт Пет­ро­вич ніс в одній руці за­виніння та опо­ви­те шку­ра­тя­ним пас­ком теп­ле пальто, а в другій - до­рожній па­ку­нок. По­ча­лось про­щан­ня та на­путіння.

–  Тут же, будьте лас­каві, наг­ля­дай­те і за моєю осе­лею, і за жінкою, - про­сив Ни­ко­лаідо­са Літо­шевський.
– Як приш­лю гроші тобі, Со­ню, то ти й роз­по­чи­най че­пу­рить са­док та ро­би­ти за­бу­ду­ван­ня. Тільки не ду­же ли­шень за­га­няй­ся, бо ти хоч і стат­куєш ко­ло гос­по­дарст­ва, але та­ки вда­лась за­го­нис­та. Ви, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу, здер­жуй­те її за­го­нистість, бо во­на ви­шах­рує на ті вит­ре­беньки ба­гацько гро­шей.

–  Добре, доб­ре! Не тур­буй­тесь ні за що. Я ла­ден щод­ня навіду­ваться в ва­шу осе­лю. А вже прис­тав­ку де­ревні та до­щок, та уся­ку тя­га­ни­ну, та умо­ву з куп­ця­ми й тес­ля­ми, ко­ва­ля­ми й бля­ха­ра­ми я бе­ру на се­бе, бо це мені зручніше й звичніше, ніж дамі.
– ска­зав на про­щанні Ни­ко­лаідос, тричі цілу­ючись з Літо­шевським.