Свистілка свис­ну­ла, не­на­че крик­ну­ла, мов опе­че­на. Поїзд ру­шив по­ма­леньку, по­су­нувсь по­волі плав­ко, лег­ко й не­за­ба­ром приспішив і зник за по­во­рот­кою та ле­геньким зак­ру­том між гор­ба­ми го­ря­но­го бе­ре­га річки.

Софія Ле­онівна од­ра­зу по­чу­ти­ла ніби по­легкість на душі. Во­на по­ве­селіша­ла, ож­ва­ви­лась, ста­ла го­во­рю­ча, пішла в за­лу з Чер­нявською та Ни­ко­лаідо­сом, сиділа й ба­ви­лась роз­мо­вою, до­ки ве­ред­ли­ва Чер­нявська спо­жи­ла свої кот­ле­ти, і бу­ла лад­на ба­ла­ка­ти й ре­го­та­тись з Чер­нявською хоч би й до ве­чо­ра. Вже й не визвірю­ва­лась ні на ко­го й навіть не бур­ча­ла.

Літошевська вер­ну­лась до­до­му, увійшла в по­кої й од­ра­зу по­чу­ти­ла ніби по­рож­не­чу в по­ко­ях, їй ста­ло сум­но на душі. Во­на зга­да­ла про сво­го чо­ловіка й по­чу­ва­ла, що той сму­ток ви­ник в її серці не за чо­ловіком, а за кимсь іншим, ба­гацько любішим та милішим од йо­го. Зир­ну­ла во­на на ту­рецьку со­фу в кабінеті й ніби по­ба­чи­ла уяв­ки на софі Ни­ко­лаідо­са в біло­му мун­дирі з блис­ку­чи­ми по­го­на­ми на пле­чах, в сяєві вранішнього проміння… І не­са­мохіть во­на при­га­да­ла, як він тут не­дав­неч­ко сидів і зир­кав на неї то різки­ми, то м'яки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. І їй чо­гось уяви­лось, що не Літо­шевський по­ки­нув її, виїхав ку­дись да­ле­ко, а Ни­ко­лаідос. Во­на по­чу­ва­ла, що су­мує за Ни­ко­лаідо­сом, і са­ма зди­ву­ва­лась, що в неї сер­це та­ке не дерз­ке, та­ке хист­ке, змінли­ве. І в од­ну мить їй за­ма­ну­лось по­ба­чить Ни­ко­лаідо­са, по­ба­ла­ка­ти з ним, на­ди­виться на йо­го. Во­на сподіва­лась, що Ни­ко­лаідос не сьогодні - так завт­ра одвідає її. Але ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а він не приїжджав, не­на­че за­був за свою обіцян­ку час­тенько одвіду­ва­ти її.

Софія Ле­онівиа лед­ве діжда­ла п'ятниці. В містеч­ку що­неділі в п'ятни­цю ста­вав ба­зар чи тор­жок. Софія Ле­онівна одяг­лась, при­че­пу­ри­лась і пішла пішки на місто. Їй та­ки тре­ба бу­ло де­що по­ку­пить у крам­ни­цях. Але во­на ма­ла надію стрінуть на торж­ку Ни­ко­лаідо­са. Він час­тенько прибігав на місто за яки­ми-не­будь за­куп­ка­ми на свою потрібку.

Торжок був чи­ма­лий. Лю­дей наїха­ло ба­гацько. Кра­марі по­на­во­зи­ли уся­ко­го дрібно­го кра­му ду­же ба­га­то. Софія Ле­онівна по­веш­та­лась по торж­ку і вгляділа ку­пи уся­ко­го по­су­ду. Зга­дав­ши, що в неї лус­ну­ли но­чо­ви, во­на ку­пи­ла нові но­чо­ви, зас­туп і но­ву ло­па­ту, кот­рою са­жа­ють хліб у піч. Вглядівши на ба­зарі од­но­го чин­шо­ви­ка шлях­ти­ча, сво­го сусіда, во­на зго­ди­ла йо­го, щоб він приніс усі ті речі до­до­му. Ко­ли - гульк! На ба­зар ко­тить по­воз­ка, а в по­возці си­дить Ни­ко­лаідос. Як грек, він був чо­ловік прак­тич­ний та за­по­пад­ний і час­тенько навіду­вавсь на яр­мар­ки та торж­ки, як люб­лять швен­дя­ти по їх за­по­падні жид­ки, в кот­рих на думці пов­сяк­час­но бу­ває якесь кра­марське за­пов­зят­тя. Коні спи­ни­лись. Ни­ко­лаідос вглядів Софію Ле­онівну й мит­тю сплиг­нув з по­воз­ки.

–  Кого вже ко­го, а вас не сподівав­ся зострінуть так за­рані на місті!
– гук­нув Ни­ко­лаідос, привітав­шись з Coфією Ле­онівною щи­ро й ве­се­ло.

–  А то чом так? Я вря­ди-го­ди ход­жу на ба­зар за будлі-якою гос­по­дарською потрібкою. Он по­дивіться, скільки я на­ку­пи­ла по­су­ду! Тільки шко­да, що я вий­шла на місто пішки. Тре­ба б бу­ло виїха­ти кіньми.

–  Не журіться! За­бе­ру на по­воз­ку та й до­ве­зу до­до­му і по­суд, і вас вкупі з по­су­дом, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

–  От і спа­сибі вам, ко­ли самі на­ма­гаєтесь, бо я б не насміли­лась вас про­си­ти за це. Ва­ша на­мо­га навіть мені ду­же приємна в цей час. А ви що ду­маєте ку­пу­вать?

–  Треба взя­ти яло­ви­чи­ни або ри­би на кільки день, а потім до­ве­деться доб­ре пош­вен­дять по крам­ни­цях, бо маю де­що наб­рать собі й дітям на літо.

–  От і доб­ре! І мені тре­ба де­чо­го по­на­би­рать для син­ка й для най­мич­ки, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

–  От і га­разд тра­пи­лось. Про­шу сідать на по­воз­ку та пе­редніше за все побіжи­мо по крам­ни­цях. А но­чов­ки та ло­па­ти не­хай тро­хи підож­дуть: не вте­чуть, по­ки ми уви­не­мо­ся в крам­ни­цях з за­куп­ка­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Вони посіда­ли на по­воз­ку й поїха­ли до крам­ниць. Дов­го во­ни хо­ди­ли по крам­ни­цях та вдвох на­би­ра­ли вся­ку вся­чи­ну.

На тор­жок по­ча­ли при­бу­вать око­лишні па­ни-дідичі, дрібненькі пан­ки з са­ха­рень. Во­ни й собі хо­ди­ли по крам­ни­цях, на­би­ра­ли уся­ко­го кра­му. При такій на­годі ці сільські пан­ки, як зви­чай­но по­во­диться в глу­шині, розг­ля­да­ли одні од­них і по­таєнці та по­шеп­ки ви­пи­ту­ва­ли в кра­марів та кра­ма­рок одні за дру­гих. Са­мо по собі во­ни приміти­ли, що на­чальник станції скрізь хо­де по крам­ни­цях з яко­юсь панією, і ви­пи­та­ли в куп­чих, яка то панія і чо­го во­ни хо­дять усе вдвох, не­на­че чо­ловік з жінкою ра­дяться в крам­ни­цях за усякі за­куп­ки.

Софія Ле­онівна цього не зна­ла та й на це не вва­жа­ла. Во­на ду­ма­ла, що її тут ніхто не знає, ніхто нею не ціка­виться, ніхто про неї не роз­пи­тує, як не цікав­ляться на­тов­пом по ма­га­зи­нах у сто­лиці, де ніхто не пи­тає й не довідується за уся­ких по­купців по ма­га­зи­нах.

Понабиравши кра­му на верх і на підбійку для уся­кої одежі, во­ни пішли вдвох швен­дять по торж­ку більше з ціка­вості й для роз­ва­ги. Проз їх шу­га­ли вря­ди-го­ди брич­ки. На брич­ках сиділи па­ни й панії. Зран­ку бу­ло за­до­щи­лось, і над­ворі по­хо­лодніша­ло. Пан­ки сиділи в прос­тих повс­тя­них бур­ках з відло­га­ми, нап­ну­ти­ми на го­ло­ви, і ски­да­лись або на за­мож­них міщан та по­се­сорів, або на дрібних куп­чиків та нікчем­них кра­марів.

І Ни­ко­лаідос, і Софія Ле­онівна й гад­ки не ма­ли за те, що під ти­ми прос­ти­ми бур­ка­ми хо­ва­ються од до­щу чи­малі й за­можні па­ни, дідич­ки та офіціалісти з са­ха­рень в око­лиці, і зовсім не вва­жа­ли на їх, веш­та­ючись собі в парі по торж­ку, ще й попід ру­ки поб­ра­лись.

Софія Ле­онівна, як сто­лич­на лю­ди­на, ви­со­ко ди­ви­лась на цей сільський провінціальний на­товп, а му­жиків та євреїв навіть не ма­ла за лю­дей, а вва­жа­ла на їх, як на якихсь жи­во­тин, що ски­ну­лись на лю­дей тільки своєю людською пос­тат­тю, хоч во­на й лю­би­ла за­пев­нять усіх, що во­на лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка… В глу­шині во­на ніко­ли й ні в чо­му не це­ре­мо­ни­лась і ду­ма­ла, що тут їй мож­на по­во­диться, як хоч, ро­би­ти що зав­год­но, бо навк­ру­ги скрізь не лю­де, а сли­ве жи­во­ти­ни, що нічо­го не тям­лять і ні до чо­го не до­див­ля­ються.