– То най собі приведе золотого, і він буде за ню носити! Не ліпше, Параско?

– Поломив би він ноги свої, заким би прийшов до моєї хати!
– ніби закляла Параска і вже сідає коло циганської родини.

– Так? А ще передвчора казали ви, що якби трапився вам який чоловік, то взяли би його зараз до хати... чи не так?

– Та відтак! Казала - не збрехала!
– відрізує вона.

– І який же мав би він бути? Може, такий, як я?
– жартує циган весело.

– Ігі!.. Поганий циганисько!
– і сплюнула.

Цигани зареготалися.

– То який, Парасочко?

– Відчепіться від мене, або я судільниця? Який буде, такий най буде; не мені об тім розсуджувати; мовчіть!

Закуривши люльку, спирається кокетливо о назбиране галуззя, пакає і жде на циганські вигадки.

Мала сорок і кілька років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках не був би ніхто надіявся мужеської сили. Про ту силу любила дуже говорити.

– Тепер вже вона в мене нидіє,- розповідала раз о ній,- але як я була молодша!.. Бувало, підійму корець кукурудзів і дзвенькну на коня, що йому аж хребет зігнеться! Або назбираю в лісі дров, навалю на себе, що мені з-під них лиш ноги видко, і не йду, а біжу додому. Тут гепну ними до землі, що хата задуднить; маю на чотири неділі чим палити! Люди дивуються, а я сміюся. Вірите чи ні? Або які стоги складала... гей, гей!
– І любується сама, а її незвичайно живі, мудрі очі запалюються, мов з внутрішнього огню, і ціле її обличчя молодіє.- Ну, але тепер я вже ослабаю, вже скінчилося!

Сього не каже вона сумно. Не каже якимсь плаксивим, співчуття вимагаючим голосом, лише поважно, задумчиво. Був початок, то буде і кінець, а - жаль - нехай його вітри рознесуть!

– У кого складали ви стоги?
– питав циган.

– У кого наймалася? У покійного пана Куби, у тата теперішнього молодого пана, що має он ту гору за рікою, - не знаєте його?

– Знаємо. Волох! Се той, що купував людям пиво, коли хотів, аби його вибрали на бурмістра, і говорив людям, що він їх брат.

– Брат?
– спитала, прижмурюючи очі.- А чому тепер не брат, коли вибрали другого? Ой, поганий він; не такий, як його батько; вдався в маму, ба таки і каже, що волох. Вона з Молдави, тато його говорив до нас по-руськи. Ей, добре було ще тогди, як жив його тато і мав ще маєток! У нього складала я стоги в горах!

А по хвилі живої задуми говорила дальше:

– Бувало коло других стогів по два люда, а я коло свого сама. Вірите чи ні? Сама складаю, сама утовчую його і виробляю широкі та пишні такі, як хати. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. З годину дивиться. Як видить, що я вже дуже зморюся, тогди приступить і подасть тютюн: «Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!»

– А ви, Параско?

– Я сідаю під стіг, сміюся і курю!

– Ей, Параско, Параско...

Вона дивиться хвильку на цигана і грозить йому голо­вою та очима.

– Ей, бадіко, бадіко! Не з такого я роду!
– і сплюнувши, встає і йде з своїм тягарем до своєї хати...

Її хата - звичайна хата селянська з призьбою, коло вікон оббілена. Коло хати город, а в городі всячина. Овочеві дерева, огородовина, соняшники, цвіти, васильок, а жовтих гвоздиків цілі дві грядки. Сильний їх запах аж морочить. Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кождою квіткою зокрема.

– Я люблю, щоби так всього було, се весело так!
– говорить, коли хто подивляє її город. А хоч і в нім нічого особлившого нема, їй він немов рай. В неділю по обіді лягає під грушку. Коло неї пес, кіт, двоє-троє курят, і так лежить і курить або спить. Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде або що в рот візьме.

– Параска дуже джінгаш [3]– говорять, мов уражено, сусіди-волохи.- Роздивляється, мов пані, як прийде в хату; най ліпше в себе розглянеться, там скорше найде щось погане, як в нас!

Але їй те байдуже. Вона бридиться чогось, хоч, наприклад, в волоських хатах дуже чисто, і не таїть того.

Збираються її чим угостити - вона вже на порозі.

– Забула курята загнати на подвір'я,- вимовляється- ще пропаде яке.- І спішить додому.

– От коли б у вас яка дитинка,- скаже до неї сусідка,- то вам би веселіше було.

– Може би, і було веселіше!
– відказує вона.- Але якби мало бути яке погане... ей боже! Ні, поганих або нечистих і на очі не хочу видіти!

– Але так вам сумно...