Шрифт:
– Банно вам?
– кажу.
– Ящірко!..
– Не мала волі до нього!
І йшли ми.
Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все - привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,- кажуть: «Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад...» А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. «Гай, гай!
– погадала.- А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!» - І запам'ятала собі добре, куди мене вели...
Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.
– Так ми не йдемо до пана Куби?
– питаю.
– Чого до нього? Ти гадаєш,- каже він,- я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!
– А мені що за нього журитися?
– відповідаю та й лиш згадала люльку... був би дав!
Відтак каже:
– Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти!
– І дав яєць, і масла, і молока.
«Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!» - гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.
При вечері нас лиш двоє. Далі ні живої душі, ні пса, ні кота, ні курки. Їда мені в рот не йде, встидно мені так, що... ей боже!
Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері каже він мені, що бог вигадав пару!
Я мовчу. Най буде і так; що мені до того?
Відтак полягали спати.
Він казав, що трудний, а я - ну, щоправда, тяжка та й довга була ся ніч для мене! Снилася Гаврісаниха, що сварила заєдно: «На яке ти ідеш?» А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними і плакав в трембіту... а по тому, що намагався отворити кулак та й давив до землі...
Рано мов не та встала.
Рано прийшов його брат, і родина, і кумпани [12]– ціла кумпанія.
Його брат побачив мене і сказав лиш оце слово: «Добре ти зробив, Юрій, що привів оцю дівчину!» Всі прочі обступили мене і намовляли іти за нього. Одна газдиня, що таки добре зналася з ним, не мовлячи до вас, прибрана в намиста і срібні дукачі на шиї, в білісінький рушник, з кучерями на чолі, говорила раз по раз: «Іди за Юрія, будем жити, як сестри».
Я лиш сказала: «Без церкви не буду з ним жити», лиш то, а він вже за шапку та й до панотця пішов. Він пішов, а я ходжу по хаті та й понадвірку і гадаю: «Утікати, варе, чи йти за нього? Гаврісан прийме, бо я в нього права рука до товару; але там чабан... скаже погане слово, соромно буде, встидно... вже таки лишуся. Та й чому і не лишитися? Не з своєї голови прийшла я тут; се подійка судільниць... Та й воно-таки і не зле тут. Хата є, гроші є, корова є, а села дівочого нема!»
12
– К у м п а н и - товариші.
Так розгадувала я собі, та й пішла.
На весілля прилагодила все файно: м'яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Ішла я до шлюбу, як по коліна в землі, чому?
– не знаю.
Приходимо з шлюбу, а горшки порожні!
Кумпанія все з'їла! Тота, що дома лишилася, з'їла, а може, і покрала; бог святий її знає. А я закотила рукави і справила другий обід, і аж отогди було все добре.
І прожила я з Юрієм сімнадцять років. Добрий був чоловік: не бив мене ніколи. Лиш останні три роки було мені тяжко. Пив, а роботу ненавидів. Як спорню роботу, то спорнена, а як ні, то ні. Відтак помер. Оцю хатчину, що її тепер маю, ми обоє запрацювали. Та й добре, що є.
Замовкла і витрясла попіл з люльки.
– Тепер ви так самі, Параско,- заговорила пані по довшій мовчанці.
– Та сама.- І здвигнула байдужно плечима.
– І не скучно вам, от так завсігди самій сидіти?
– Не скучно. Роблю роботу в хаті, понадвірку, курю - і не скучно мені ніколи. Ей, де скучно!
– додала так, якби собі глузувала з чогось.
– А взимі?
– Та й взимі так. Ходжу по дрова, пряду, деру пір'я. Маю карти і ворожу... все в неділю по обіді ворожу; а не раз і ввечері, як є час.
– Хто вас навчив ворожити?
– Сама. Сиджу сама та й гадаю про одно і друге; дещо каже мені сон, дещо вгадую сама з себе, і добре мені з тим. Коби не дрова, не знала би я, що біда; лиш за них мені тяжко. Гірко носити!
Вона мала звихнену ногу і ходячи куляла.
– З чого у вас нога слаба. Параско?..- спитала пані, розцікавлена оповіданням гуцулки.
Вона зморщила на одну хвилю чоло.
– Та се той проклятий винен,- сказала, не підносячи понурого погляду.
– Хто?
– Таже Малинин син і моя сестра...
– Та як же так, Параско?
– Та так.
– То розкажіть!
– Нема що слухати...
А відтак оповіла.
З її слів, сим разом скупо складених, виходило, що жила з тим «Малининим сином» і любила його, хоч слово «любов» не переходило її уста. Її сестра, Текля, хотіла молодого гарного волоха до себе притягнути і споганювала її різними видумками. Старалася приподобитися йому, затягаючи його раз у раз до корчми, купувала горілки, давала грошей, забирала крадьком його білля прати, ба навіть деколи і додому ночувати не пускала...