– Мені не сумно.

І вона говорить правду. Їй ніколи не смутно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить,- їй не смутно. Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, і їй не смутно. Вечорами, як сніг б'є до дрібних вікон її хатини, вітер гомонить беззвучним голосом своїм, вона сидить, скулившися коло печі з люлькою в роті, і слухає чогось. Сильний шум валить воздухом. Валить з Рунга і Магури, як хмари птахів, а вітер розносить його. Рунг і Магура погнівалися... їй не страшно. Запукає хто до дверей, вона й не ворухнеться з місця.

– Хто там?
– питає рівним, сміливим голосом і не отворить, доки не дізнається докладно, хто і чого прийшов. Їй лиш ліньки вставати з вигідного теплого місця,- але щоб лякалася чого, то ні.

Думка - то в неї - сон.

Все, що видумає, толкує собі:

– Се дав бог мені такий сон...

В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.

Впрочім, вона...

Зажартує до неї хто-небудь з чоловіків або з парубків, вона вже зараз береться до його ременя і шукає за мошонкою, за тютюном... безлична!

Кілька разів давав їй пан Куба тютюн - гей-гей! де би вона була зайшла, якби була хотіла!.. Але в неї було лице...

В її хаті непорядок і убожество.

Довга дубова лавиця, з почорнілих дошок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі - і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця.

Між всім тим і завсігди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерев що-небудь. Хрести, ложки, мисочки або що-небудь інше дрібне, що їй на думку прийде.

– Хто вас вивчив таке робити?
– питали її раз.

– Хто!
– каже здивована.- Сама з себе! Так сидіти - не вдам. Як візьму дерево в руки, воно вже і саме виправиться.

Одного разу схоронилася в неї одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив'язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!

– Аж мені полегшало, що побачила вас знов!
– говорила утішно.- Прийдіть до мене на вишні. Саме тепер зрілі,- запрошувала щиро паню.

– А принести вам і тютюну? Чи ви, може, вже перестали курити?
– питала ніби поважно пані.

– Ой, де перестала!
– відповіла вона майже з переляком.- Ще більше злюбила!

– Так? Ну, то я прийду і принесу вам пачку, а ви приладьте велику китицю жовтих гвоздиків... вже десь розцвілися у вас!..

– Ще і як!
– хвалиться.- Такі великі в них головки і пишні... що - ей боже!

Другого дня по обіді вертала пані з проходу і вступила до неї. Застала її, як шила. Слухала її балаканки, а відтак спитала:

– Чому я в вас ніколи не бачу вишиваної сорочки, Параско? В гуцулок прецінь завсігди білля вишиване.

Вона змішалася трохи.

– Та десь там є,- відповіла і поглянула по хаті таким поглядом, що з нього виділося відразу, що «нема». Відтак додала, усміхнувшися: - Аж тепер я вас оббрехала! В мене нема писаних сорочок! Не люблю вишивати - та й так. І за дівчини не робила я сього ніколи. Бувалo, виперу файно, щоб біліла, як сніг, і так вбираю. Жіночих робіт я не любила і, таки скажу по правді, не люблю і тепер. Вірите чи ні?
– Вигляд її хати свідчив о правді її слів.

– А що ж ви таке любили?
– питає пані.

– А що! Челядинські, мужеські роботи. Треба граблі зробити - зроблю. Треба дров врубати - врубаю. Піти з кіньми до коваля - піду. Коновку збити - зіб'ю! Кілька разів ловила я коні у пана Куби на полонині - гей, гей!..

А відтак розсміялася весело.

– Чому ви смієтеся?

– Бо згадала, як не раз бувало. Я заводила кумедію!
– її очі розпалювалися, мінилися, молоділа під очима або лучче сказати: не переставала бути молодою.

– Хлопцям голову завертала - не так?

Кутики її уст здригнулися свавільно.

– Та дуріли!
– відповіла, і тими словами оповіла одну часть своєї історії.

Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, Що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом «мужицтво», з котрим ніяк не може ані погодитися, ані зіллятися тонке чувство.