Уперше я дивлюся не на няньку Терезу, а на іншу жінку. Щоранку я тиняюся знічев'я, а коли помічаю здаля, як вона йде, у мене ніби серце вискакує. Тими ранками, коли її немає, я вештаюсь туди-сюди, ніби намагаючись знайти шлях втечі, але жоден мені не підходить. У той час, як дід, сидячи за столом і жуючи шмат хлібного м'якуша, чекав на мене вдома, я досі сновигав тими місцями.

Якось уранці я насмілився зупинити дівчину й спитати, чи можу я допомогти їй нести кошик. Вона пихато відповіла на діалекті, що може й сама впоратись. Вона казала мені не monsu"u [75] , а навпаки, gagnu, хлопчик. Більше я не шукав її, та й не зустрічав. Мене принизила дочка Сіону. Може, тому, що я натоптаний? Фактично, саме з цього почалася моя війна з дочками Єви.

Протягом усього дитинства дід не хотів віддавати мене у науку до шкіл Королівства, кажучи, що там викладають лише карбонарії та республіканці. Всі ті роки я прожив удома, на самоті, ображено спостерігаючи за тим, як інші хлопчаки граються на березі річки, ніби мене позбавили чогось, що мені належало; отже, я вчився у зачиненій кімнаті разом з отцем-єзуїтом, якого дід завжди обирав серед чорних круків, що його оточували, залежно від мого віку. Я ненавидів чергового вчителя не лише тому, що він навчав мене, оперіщуючи палицею по пальцях, а й через свого батька (у ті нечасті зустрічі, коли він неуважно зі мною балакав), який уселяв мені цю ненависть до попів.

— Але ж мої вчителі — не попи, вони отці-єзуїти, — виправдовувався я.

— То ще гірше. Ніколи не довіряй єзуїтам. Знаєш, як написав один святий священик — зваж, я кажу «священик», а не масон, карбонарій, сатанинський ілюмінат, ким мене вважають, а по-янгольському добрий священик, абат Джоберті? Цей єзуїзм дискредитує, надокучає, мучить, оббріхує, переслідує, винищує людей, яких благословили вільним духом, через єзуїтів виганяють з державних посад добрих та сміливих людей, саджаючи на їхнє місце боягузів та меланхоліків; цей єзуїзм обманює, заковує в пута, набридає, одурманює, знесилює, тисячами способів псує народну й приватну освіту, сіє між людьми, родинами, верствами населення, країнами та урядовцями, народами злість, підозри, ворожнечу, ненависть, сварки, відкритий й прихований розбрат, єзуїзм пригнічує розум, заглушає голос серця й жадання, слабкою дисципліною перетворює молодь на слабаків, розбещує похилий вік поступливою та лицемірною мораллю, нападає, розхолоджує запал, дружбу, позбавляє любові до сім'ї, синівських жалощів, убиває в більшості громадян святу любов до батьківщини… Коли йдеться про їхні інтереси, у світі немає більш безсердечнішої, суворішої та нещаднішої таємної спільноти, ніж єзуїтський орден. Під ласкавою і лестивою личиною, за солодко-медовими словами, надзвичайно сердечними і дружніми промовами стоїть єзуїт, що з гідністю кориться дисципліні свого ордену, виконуючи вказівки старших за себе, він має залізну душу, нечутливу до найсвятіших почуттів та найшляхетніших проявів любові. Він неухильно реалізовує на практиці заповіді Макіавеллі, для котрого, коли йдеться про добробут батьківщини, не існує ані справедливості, ані кривди, ані жалю, ані жорстокості. Тому їх ще замолоду в семінарії вчать нехтувати любов'ю до родини, дружбою, аби вони завжди були готові доповісти старшим у спільноті про найдрібніший промах навіть найближчих людей, погамувати у серці будь-які поривання, сліпо коритися дисципліні, perinde ас cadaver [76] . Джоберті казав, що індійські фазингари, або душителі, жертвували своїм божествам людей, умертвляючи їх, накинувши на шию ласо чи проткнувши ножем; італійські єзуїти вбивають у людині душу язиком, як рептилія, чи писаним словом.

Однак мене завжди смішило те, що деякі з цих ідей Джоберті були запозичені з роману «Агасфер» Ежена Сю, котрий вийшов друком за рік до того.

Мій батько. Його у нашій родині ненавиділи. Якщо вірити дідові, то батько зв'язався з карбонаріями. Коли він побіжно торкався дідових поглядів, то лише пошепки радив мені не слухати його маячню, але, чи то соромлячись, чи то поважаючи думку свого батька, чи то через те, що до мене йому було байдуже, мій тато ніколи не висловлював своїх справжніх ідеалів. Та мені вистачило й того, що я міг підслухати з дідових розмов з отцями-єзуїтами, та пліток, якими обмінювалися нянька Тереза та швейцар, аби второпати, що мій батько не лише належить до тих людей, що схвалюють Революцію та Наполеона, але навіть говорять про те, що Італія зможе скинути з себе Австрійську імперію, Бурбонів та папу і стати (слово, яке в присутності діда не можна було взагалі вимовляти) Нацією.

Початкові знання я отримав від схожого на куницю падре Пертузо. Він перший просвітив мене щодо новітньої історії (у той час як дід розповідав мені лише про минувшину).

Пізніше поширилися перші чутки про карбонаріївські походи, з газет, що приходили на ім'я мого батька, якого на той час не було вдома, — я забирав їх перш, ніж дід накаже знищити ті газети. Пригадую, як мусив сидіти на уроках німецької та латини, яких мене навчав падре Берґамаскі — вони з дідом були настільки добрими друзями, що у нашій господі для падре Берґамаскі була навіть окрема кімната, яка розташовувалася неподалік моєї. Отець Берґамаскі… На відміну від падре Пертузо, Берґамаскі був миловидним молодиком з кучерявим волоссям, чіткими рисами обличчя, принаймні вдома вмів гарно говорити і з гідністю носив сутану, про яку ретельно дбав. Мені спадають на гадку його білі руки й витончені пальці та його нігті: дещо довші, ніж мали б бути в особи церковного сану.

Побачивши мене за книжками, він часто сідав поруч і, гладячи мене по голові, застерігав від небезпек, на які може наразитися необачливий юнак, розповідаючи, що карбонарії — це маскування ще більшої нашої кари — комунізму.

— Ще вчора комуністи не видавалися таким злом, але сьогодні, після маніфесту того Марша (гадаю, так це вимовляється), ми маємо викрити їхні плутні. Ти гадки не маєш про Бабетту Інтерлакен — гідну правнучку Вейсгаупта, яку прозвали Великою Дівою швейцарського комунізму.

Хтозна-чому, та отець Берґамаскі, здавалося, з більшим запалом переймався не міланськими чи віденськими повстаннями, про які тільки й мови було тими днями, а релігійними сутичками між католиками та протестантами, що відбувалися у Швейцарії.

— Бабетта, народжена по-шахрайському, виросла серед розпусти, крадіжок, грабунків та крові. Про Бога чути не чула, хіба що щоденні прокльони на його адресу. Під час сутички під швейцарським містечком Люцерн, коли радикали вбили кількох католиків з нижчих швейцарських кантонів, саме Бабетта розчавила їхнє серце та виколупала очі. Розпустивши на вітрі свої біляві коси, як у вавилонської блудниці, за своїми жіночими принадами вона приховувала те, що є глашатаєм таємних товариств, демоном, який нашіптує всі таємні інтриги та лукавства тих загадкових збіговиськ; вона з'являлася раптово й так само зникала вмить, немов чортиця, вона знала таємниці, недоступні нікому, викрадала дипломатичні депеші, не зламуючи печаток, немов гадюка, прослизала у найпотаємніші кабінети Відня, Берліна і навіть Санкт-Петербурга, підробляла векселі, змінювала номери у паспортах; ще дівчиськом опанувала мистецтво трунків і вміла отруїти так, як наказували їй у таємному товаристві. Здавалося, що вона одержима Сатаною, такими несамовитими були її гарячкова життєва сила та чари її погляду.

Я витріщався від подиву, намагався не слухати, але вночі марив про Бабетту Інтерлакен. Силкуючись у напівсні стерти з-перед очей образ демона з білявим довгим волоссям на, безперечно, оголених плечах, думаючи про ту пекельну чортицю з ароматом парфумів, про груди гордої безбожниці та грішниці, котрі важко здіймаються від любострасного бажання, милувався нею, як взірцем для наслідування, або ж, лякаючись навіть самої думки про те, щоб хоч пальцем її торкнутися, я відчував бажання бути таким, як вона: всемогутнім таємним агентом, який фальшує номери паспортів, доводячи до погибелі своїх жертв протилежної статі.