— Поширимо прогресивні ідеї, і, як наслідок, думку про те, що всі релігії мають бути рівними, — втрутився у розмову рабин Манассе. — Борімося за те, щоб зі шкільних програм прибрали уроки християнської релігії. Завдяки хитрощам та освіченості ізраїльтяни легко завоюють кафедри та професорські посади у християнських навчальних закладах. Таким чином, релігійна освіта залишиться на плечах батьків, а позаяк, здебільшого, у родин немає часу для того, щоб опікуватися цією виховною гілкою, релігійність поволі ослабне.

Настала черга рабина Дана з Константинополя:

— Найперше, ми ніколи не повинні випускати з рук торгівлі та спекуляцій. Маємо скупити торгівлю алкоголем, олією, хлібом, вином, бо так ми станемо господарями в усьому аграрному секторі, особливо в сільськогосподарському виробництві.

А Нафталі з Праги додав:

— Поставимо собі за мету суди та адвокатури. А чому б ізраїльтянину не стати міністром народної освіти, адже вони часто отримують портфель міністра фінансів?

Наприкінці заговорив рабин Бенхамін з Толедо:

— Нам не треба нехтувати жодною професією, яка важить у суспільстві: філософів, медиків, правознавців, музикантів, економістів, іншими словами, усіх напрямків науки, мистецтва, літератури. Це неосяжна царина, в якій ми маємо проявити свій геній. Але над усе — у медицині! Адже лікарю довіряють найсокровенніші родинні таємниці, у його руках здоров'я й життя християнина. Крім того, треба підтримувати шлюби між християнами та ізраїльтянами. Впорскування незначної кількості нечистої крові у наш обраний Господом рід не спаплюжить його, а наші сини й дочки порідняться з християнськими родинами, які мають певний вплив.

— Підіб'ємо підсумок нашої зустрічі, — промовив голос тринадцятого. — Якщо золото — це перша сила у цьому світі, то друга — преса. Треба, щоб наші ввійшли до редакцій усіх щоденних газет у всіх країнах світу. Щойно ми заволодіємо пресою, ми зможемо змінити суспільне ставлення до честі, чеснот, чесності; найперша наша мета — родинне виховання. Удаймо жагучу зацікавленість в актуальних соціальних проблемах, треба взяти під контроль пролетаріат, хай наші підбурювачі проникнуть у соціальні рухи, та ще й так, щоб ми у будь-яку потрібну нам хвилину могли сколихнути його, підняти пролетаріат на барикади, на революцію, й тоді кожне з цих лих наблизить нас до нашої єдиної мети: володіння світом, як обіцяв наш прабатько Авраам. Тоді наша міць виросте, немов величезне дерево, на гілках якого з'являться фрукти, що звуться багатством, насолодою, щастям, владою, як винагорода нам за ганебне становище, яке протягом багатьох століть було єдиною долею народу Ізраїлевого…

Якщо мені не зраджує пам'ять, так закінчувалась доповідь про Празький цвинтар.

Дописавши своє відтворення подій, я почуваюся виснаженим: можливо, через те, що протягом усіх цих годин моє удушливе письмо супроводжувалося невеличким підпиванням, яке надавало моєму тілу сили, а душі — запалу. Поза тим, відучора у мене зник апетит, через нудоту не можу їсти. Щойно я просинаюся — блюю. Може, я забагато працюю. А може, ненависть мене схопила за горлянку й тепер пожирає мене. З плином часу, перечитуючи рядки, які я написав про празький цвинтар, я усвідомлюю, як цей досвід, моє надзвичайно переконливе відтворення єврейської змови, ненависть, яка за мого дитинства й у роки юності була, як би то мовити, уявною, зберігаючись лише у голові, як відлуння катехізису, якого мене навчав дід, наразі набула живої подоби; і тільки по тому, як я зміг змусити знову прожити цей нічний шабаш, моя лють, моя ненависть до підступності євреїв з поняття абстрактного перетворилася на глибоку й нестримну пристрасть. Господи, й справді треба було вигадати ніч на празькому цвинтарі, чи принаймні слід було прочитати мої про неї записи, аби усвідомити, наскільки мені вже остогидло, що це трикляте поріддя отруює нам життя!

Тільки тепер, прочитавши кілька разів свій документ, я зрозумів, наскільки ця місія була моя. Мені треба було за будь-яку ціну продати комусь мою доповідь, і тільки якщо я правитиму за неї, як за батька, вони повірять, що це правда, і зроблять свій внесок у те, щоб вона стала правдоподібною…

Та сьогодні ввечері краще не писати. Ненависть (або ж лише згадка про неї) спотворює розум. У мене тремтять руки. Треба йти спати, спати, спати.

5 квітня 1897 року

Учора вранці я прокинувся у своєму ліжку, одягнувся, скористався незначною кількістю гриму, яку може стерпіти моя особа. Потому я спустився вниз, аби прочитати ваш щоденник, у якому ви розповідаєте про свою зустріч з абатом Далла Пікколою, описуючи його як чоловіка безсумнівно старшого за мене, та ще й горбаня. Потім я пішов до вашої кімнати поглянути на себе у люстерко, позаяк у моїй кімнаті, як і личить священику, його немає, і хоч я не хочу опуститися до самовихваляння, та я з полегшенням зауважив, що маю правильні риси обличчя, я зовсім не косоокий, і зуби у мене не вип'ячуються. У мене чудовий французький акцент, до того ж з ледь помітними італійськими інтонаціями.

Але кого ж тоді ви зустріли під моїм ім'ям? І хто ж я тоді такий?

Пізнього вечора 5 квітня 1897 року

Я пізно прокинувся й прочитав ваш коротенький запис у своєму щоденнику. Ви жайворонок. Боже мій, пане абате, колись настане день (чи ніч), коли ви прочитаєте ці мої рядки. Тоді хто ж ви насправді? Чому саме зараз мені згадалося, що я вбив вас ще до війни?! Як же я можу розмовляти з привидом?!