Лотье у «Le Rosier de Marie» припустив, що, може, його теж обдурили й він бачив зовсім не Діану Воґан, і, зрештою, завдяки такому собі падре Портальє у дуже серйозному виданні «'Etudes» з'явилися перші єзуїтські нападки. На додачу, ніби й так замало, деякі газети писали, що архієпископ Чарльстона (в цьому місті буцімто була резиденція генерала Пайка, Великого майстра майстрів) монсеньйор Нортроп приїхав до Рима, щоб особисто запевнити папу Льва XIII, що чарльстонські масони — люди порядні й ніякої статуї Сатани в їхніх храмах немає.

Дрюмо тріумфував. Таксиль угамувався, й тепер, нарешті, боротьба проти масонів та євреїв знову була в надійних руках.

17 квітня 1897 року

Любий капітане!

На останніх сторінках, що ви написали, описано неймовірну кількість подій, і мені цілком зрозуміло, що поки ви стаєте свідком одних подій, я переживаю зовсім інші.

Вочевидь, ви чули (і, може, мимохіть, через той галас, якого наробили Таксиль та Батай) про події, які відбувалися зі мною, й, можливо, спроможетеся згадати дещо більше, ніж здатна відтворити моя пам'ять.

Якщо зараз квітень 1897 року, то історія з Таксилем та Діаною тривала років з дванадцять, а за цей час трапилося чимало подій. Приміром, коли ми прибрали Буллена?

Мабуть, це сталося тоді, як ми вже десь рік видавали «Le Diable». Якось увечері Буллен приїхав у Отьой надзвичайно схвильований, повсякчас витираючи хустинкою губи, на яких виступала білувата піна.

— Я мрець, — мовив він, — мене вбивають.

Доктор Батай вирішив, що келих гарного міцного спиртного зарадить справі, Буллен пристав на пропозицію, а потім недоладно почав розказувати про ворожбу та чаклунів.

Він уже розповідав нам про своє ворогування зі Станісласом Ґуайтою та його кабалістичним орденом розенкрейцерів, а також про Жозефіна Пеладана, який на знак незгоди заснував орден розенкрейцерів-католиків, — про цих персонажів у «Le Diable» вже писалося. Як на мене, то Пеладанові розенкрейцери та члени секти Вінтра, в якій Буллен став великим первосвящеником, — то один грець: гурт людей походжає у долматиках [308] , укритих кабалістичними знаками, до пуття не тямлячи, на чийому ж вони боці — Господа Бога чи диявола, та, може, Буллен саме тому й став на ножах з прихильниками Пеладана. Вони скопували один клапоть землі, намагаючись звабити одні й ті самі загублені душі.

Віддані друзі Ґуайти називали його витонченим джентльменом (він був маркізом), котрий колекціонував grimoires [309] , усипані п'ятикутними зірками, твори Луллія та Парацельса, свого вчителя з білої магії Еліфаса Леві [310] та інші дуже рідкісні твори герметистів. Казали, що він цілими днями просиджує у маленькому помешканні на першому поверсі на авеню Трюдай, у якому його відвідували лише окультисти й звідки він міг не виходити тижнями. Втім, якщо вірити іншим, саме у тому помешканні він боровся з привидом, якого замкнув у шафі, і, сп'янілий від морфіну та спиртного, надавав подоби тіням, породженим власними мареннями.

Про те, що він мав справу зі зловісними знаннями, свідчила назва його «Нарисів про прокляті науки», де він викривав люциферські чи люциферіанські, сатанистські чи сатанинські, бісові чи бісівські інтриги Буллена, якого описує як збоченця, що «підняв розпусту до рівня літургії».

Це стара історія: ще в 1887-му Ґуайта та наближені до нього люди скликали «ініціаційний суд», на якому засудили Буллена. Чи йшлося про моральний осуд? Буллен уже давно стверджував, що то було фізичне засудження: він постійно відчував напади, почувався змученим, ураженим окультними флюїдами, поколеним невидимими дротиками, які Ґуайта та його люди встромляли в нього навіть на відстані.

І зараз Буллен відчував, що дійшов до краю:

— Щовечора, щойно засинаю, відчуваю стусани, удари, чую, ніби мене ляскають тиловим боком долоні. І повірте мені, це не омана моїх схиблених чуттів, бо саме у цей час мій кіт поводиться так, ніби його вдарило струмом. Я знаю, Ґуайта зробив воскову фігурку й прошпилює її голкою, тому мене мучить різкий біль. Я силкувався наслати на нього закляття у відповідь, щоб він осліп, та він убезпечився від моїх підступів, він-бо у цьому мистецтві сильніший за мене, тож повернув моє пороблення на мене самого. Мій зір мутніє, стає важко дихати, не знаю, скільки годин я ще протримаюсь.

Ми не були певні, що чоловік каже правду, та справа була зовсім не в тому. Бідоласі справді було зле. І тут Таксиля вкотре осяйнуло:

— Вдайте покійника, повідомте відданим людям, що померли, а тим часом від'їжджайте до Парижа й ніколи більше не приїздіть у Ліон, сховайтеся у місті, збрийте вуса та бороду, переродіться. Як Діана, прокиньтеся іншою особистістю, але, на відміну від неї, більше не змінюйтесь. Аж поки Ґуайта та його поплічники, повіривши у вашу смерть, не перестануть вас мучити.