Доктор Лис Микита почав боятися, щоби громадська думка звіриного світу не взяла некорисного звороту супроти кріпкої будови світогляду, який він разом із найбільшими мудрецями звіриного світу щойно збудував.

Найбільше непокоїла його дивна, незрозуміла поведінка й настрій царя. З тієї причини він уважав своїм обов’язком забрати знов голос і промовив:

«Найясніший Царю! Хай мені буде вільно висловити свою думку про таємний огонь людського ока. Заявляю ось що: цей огонь не є для мене ніякою загадкою ні тайною. Вся сила людського ока — це ніщо інше, як тільки слаба іскра цього могутнього, володарського вогню, який наша мати-природа дала твоїм очам, о Найясніший наш Пане й Царю! Не перечу, що вогонь людського ока могутній. Але що він значить у порівнянні з величною могутністю твоїх царських очей, о, наш володарю! Це зернятко піску супроти небосяжної гори, це блискавичний мит ока супроти безконечної, незглибимої, непонятної вічності!

А тепер я відповім на найголовніше питання, а саме: «Чим стала ця могутня сила твоїх очей, о, Царю, для творчого життя матері-природи? Чим стала сила людського ока, для творчості життя? Могутня сила твоїх володарських очей, о царю, збудувала і з’єдинила весь наш звіриний світ і завела в нім лад і життя по закону матері-природи. І за цю твою володарську силу й мудрість, завдяки якій ми живемо в гаразді, здоровлю та щастю й безбільно вмираємо, нашим найсвятішим обов’язком є кожної хвилі дякувати тобі, о Царю і славити твоє величне ім’я од роду в рід! Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Наш Найясніший Цар й його Наймиліша Цариця хай живуть многая літа! Слава! Слава! Слава!»

Воздух роздер і тисячолітніми деревами у пралісі струснув могутній-премогутній рик і рев звірів «Слава! Слава! Слава!»

«А тепер»,— говорив Лис Микита,— «що зробила людина силою своїх очей для розвитку життя? Щось якраз наскрізь противне. Наш Цар збудував життя, людина його зруйнувала! Наш Цар береже блиском своїх володарських очей повагу, честь і святість життя матері-природи; людина спалила вогнем своїх очей чудову будову життя, обернула його в тюрму неволі і в темну печеру злочинства й виродження. Ось, наш Царю, різниця межи силою твого володарського та силою людського ока! Значить, Царю, твоя сила й сила людини не походять із того самого джерела буття, бо з твоїх очей, о Царю, дивиться наша найліпша й наймогутніша мати-природа, а з очей людини визирає дух, який заперечує життя і природу, коротко, в людських очах сидить демон руїни — сатана»

Слова Лиса Микита зробили глибоке враження на звірів, а гарна Лисичка-вдовичка, що на розправі закохалася в Лисі Микиті, сказала до своєї сусідки, пані Борсучихи так, аби прокуратор почув її слова:

«Тож-то з нього вчена головка! Ах, яке щастя мати такого мудрого чоловіка! Я була б йому найпокірнішою рабинею»

Тільки цар Лев не показував задоволення, навпаки, став іще більше понурим, ніж раніше.

Вирок

Президент Трибуналу поставив тепер до присяжних суддів два питання, а саме:

«Чи слово «людина» криє в собі знамена тяжкої образи звіриної честі?»

Присяжні відповіли одноголосно:

«Так»

Друге питання:

«Чи винен Вовк тяжкого злочину образи звіриної чести тим, що назвав Високодостойну Пані Маркізу Даму Царського Двору Мавпу людиною?»

Одноголосна відповідь присяжних:

«Так»

Тепер президент Трибуналу склав на письмі присуд і устав разом із усіма присяжними. Два слони-герольди підняли свої труби та дужим і святочним голосом оповістили всьому світові, що йде велика хвиля звіриної справедливості. По відтрубленню старинно-судового гасла відчитав президент Найвищого Трибуналу ось який вирок, уложений зі всіма прикметами звичаєвого судового стилю:

«В імені Його Величності Царя Лева:

Зваживши обставину, що, як це виказала сьогоднішня судова розправа, слово «людина» криє в собі всі знамена найтяжчої образи звіриної честі; зваживши далі факт, що обжалуваний Вовк назвав Високодостойну Маркізу Даму Царського Двору Пані Мавпу людиною, він на підставі однодушного переконання лави присяжних судів винен є тяжкого злочину образи звіриної честі, за що Найвищий Трибунал Його Величності Царя Лева на основі §1 Звіриного кодексу честі засуджує його на смерть через роздертя й пожертя його»

Трибунал хотів оддати Вовка на поталу Слонові. Але Слон заявив, що в нього зам’яке серце до таких кривавих екзекуцій, а друге: він ростиноїд...

Трибунал узяв під увагу слова Слона й відступив виконання смертного присуду на Вовку директорові поліції Ведмедеві Бурмилові.

Бурмило приблизився до Вовка. Аж тепер прийшов Вовк уповні до свідомості, що йому грозить смерть. Жах і всемогутнє бажання життя обхопили його, струснули цілим його єством і він завив-злебедів прошибаючим голосом:

«Найвищий Трибунале! Я не винен! Клянуся любов’ю до людського м’яса, що я не винен! У-у-у! Я сам не знав, що робив, що говорив. Мамо-природо! Чому ти вкоротила мене на розум! У-у-у!? Аж тепер я пригадав собі, чому я таке страшне слово сказав Пані Мавпі. Я був тоді п’яний, у-у-у!»

Найвищий Трибунал і звірі глянули на Вовка з зачудуванням, а доктор Лис Микита крикнув до нього:

«Не бреши! Не викрутишся! П’яною може бути тільки людина, а ніколи звір»

Але Вовк заклинався, на чому світ стоїть, що був у тій злощасній годині п’яний. Тоді Лис Микита на жарт запитав його: